Моя бабуся працювала в ланці,
Будила своїм співом сонце вранці,
Із жайвором виходила в поля,
Де простором пишалася земля.
Вихододні – то за роботу плата,
А чим її була багата хата?
Сестра – вдова, трійко дітей на двох,
В печі – куліш, а на покутті – Бог.
Свого Івана Мотря відпустила,
Не думайте, вона його любила,
Та до війни була в нього родина:
Дружина й два соколи сина.
( Хоч в неї донька теж росте,
Росте і син,
Сім’ї то дві, а батько ж то один)
Узимку сестри й діти грілись на печі.
Чи спалося бабусі уночі?
Чи , може, долю в гості закликала,
Щоб щастя її дітям дарувала.
А ще бабуся дуже вже боялась смерті
(Хто не боїться, будемо відверті)
Боялась не почути солов’я,
І не побачить, як живе сім’я .
Про голод і війну ніколи не казала,
Й чомусь пісень веселих не співала,
І дуже вже любила про дівчину,
Яка перетворилась в тополину.
А ще бабуся мудрості навчала:
Щоб відьма уночі не цілувала,
Щоб із очей ячмінець зник
І щоб минувся клятий « гик»
Мені бабуся дарувала пісні крила,
Щоб з нею я завжди була щаслива,
І разом з піснею злітала я у небо,
Де плакати й журитися не треба.
Моя бабуся працювала в ланці,
Будила своїм співом сонце вранці,
Із жайвором виходила в поля,
Де простором пишалася земля.
́́
