Сидячи у своїй світлій кімната, яка повністю час від часу заливається золотом, а відтак саме його грайливими променями. Мрійливо споглядаю на пейзаж, який відкривається мені з вікна, у мене немає подиву, бо кожного дня я бачу те саме за вікном, лише інші птахи пролітають над моїм будинком, та на сто відсотків я не впевнена у цьому. Зараз зима, снігу немає «Гора», так я називаю те, що бачу за вікном, на ній виросло доволі багато ялин, але шкода, що сніг їх ніяк не може збагатити, будинки збудовані на самій горі і городи які здаються падають у прірву ледве стримуючись за край цього крутого спуску, я вивчила вже все це на пам’ять і навіть інколи годинника мені не потрібно, відчуваю себе Робінзоном Крузо, який знав котра година по сонцю. Я теж навчилась це робити, що – правда коли немає сонця і небо повністю тоне у білих молочних хмарах, важко дізнатись котра година, тоді навіть день здається вічністю, але я гадаю, що вічність це класно, хоча не у мому випадку. Моя вічність триває більше вісімнадцяти років.
Мій погляд повільно сковзить на робочий стіл за яким я час від часу малюю, чи то пробую щось ліпити з полімерної глини, воно мене рятує від нудьги. Спостерігаю як кімната починає тонути в темноті, але вірю, що завтра буде новий день, та вона знову оживе від сонця. Погляд вже на екрані мого смартфона у якому я завжди щось записую, невід’ємна частина життя, мені з’являються думки, вірші або цитати які я час від часу сюди записую і музика, музика яка дає мені натхнення щось творити.
Час така дивна річ, наче щось матеріальне і його можна взяти в руки, направду я можу торкнутись часу. Відчуваю як він рветься від мене і чомусь не може зупинитись ні на мить, дивно якось це все. А дні як летять швидко, як птахи у теплі краї на осінь відлітають, так і він спішиться, але ж йому нічого не грозить, ні холод, тепло, сніг, ба навіть дощ. Тоді куди він так біжить швидко? Мій погляд плавно ковзнув на небо яке видно з вікна. Воно почало темніти і видно темні хмари у вигляді клякс, які бруднять його, але це надзвичайно гарно виглядає. Клякси у вигляді крокодила, інша якийсь диван, тут можна багато чого побачити і розгадувати досхочу кожну хмарину, яка переплітається одна з одною як корені з величного дуба. Кімната майже потонула, світло - рожеві стіни отримали дивний синьо - фіолетовий відтінок, де – не – де видно білі плями, які не збираються міняти колір, а хочуть залишатись автентичними та недоступними. Дивне ось це слово «автентичні», одразу собі згадую Львів, ось він справді автентичний і місцями незайманий, особливо архітектура, цікаві горгулії які перекочували до Львова з Парижу, стара черепиця на дахах і запах свіжозмеленої кави по – львівськи, ще музиканти які дарують дитяче натхення, старі кам’яні леви які охороняють місто та львівський дощ який мене надихає на щось нове. Кімната вже повністю потонула у сутінку, в надії жити завтра, за вікном зникають хмари, а небо стає біле і водночас накривається темним шовком. Я знаю це все на пам’ять, краєвид, кімнату та робочий стіл. Закралася у голові думка, а можливо завтра все зміниться? І я побачу щось інше окрім звичних речей? Завжди вірила і вірю у кращ, як би там не було. А зараз час вечеряти, як завжи. Залишаю за собою шлейф рожевих мрій, та темну кімнату, яка повністю залита темним чорнилом.
ID:
769866
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 06.01.2018 00:01:07
© дата внесення змiн: 06.01.2018 00:01:07
автор: MiriamS
Вкажіть причину вашої скарги
|
