Зима. Болото під ногами
І ллється дощ, немов з відра.
У смітнику, що біля брами,
Старанно риється стара.
Вона шукає там поживу:
Шматок черствої ковбаси,
Порожню пляшку. Ось, червиву
Хтось кинув грушу. Надкусив.
А мимо йдуть до школи діти.
“Погляньте! Знов бомжиха ця!”-
І почали гуртом дражнити,
Не добираючи слівця.
Старенька сумно подивилась
Услід веселій дітворі.
Повільно по щоці скотилась
Сльоза. Затихло все в дворі.
Не здогадатись жодній пані,
Що років п”ять тому назад
Була ця жіночка в пошані,
Навчала хлопців і дівчат.
Усе життя їм присвятила,
Не шкодувала сил своїх,
Чужих дітей сумлінно вчила.
Чим викликала осуд всіх?
У неї пенсія – копійка,
Хіба є в тім її вина,
Що нині влада – лиходійка?!
В країні – розбрат і війна.
На все у світі Божа воля.
Хворіє жіночка ота.
Судилась їй самотня доля
І глухота, і сліпота.
Вона не скиглить, не голосить.
Лиш виблисне сльоза з-під вій.
А милостиню? Ні, не просить.
Порожню пляшку киньте їй!
