Миколо, мій тезку, мій любий читачу,
Тобі я найперше читаю вірші.
Бува телефоном й тебе я не бачу,
Та ти все промовиш підтримку мені.
Хоч мої куплети не раз ще не зрілі,
А часом сирі, як не спілі сливки,
Та ти, мій товариш, може і при ділі,
Але все говориш – хороші вони.
Я заю тебе як друга й людину,
І знаю, як доля водила в світи.
Ще юним хлопчинов коротав ти днину,
Бо мусів з батьками Сибірами йти.
Не за покликом серця ви мусіли бути
У нетрях далеких чужої землі.
І хоч у кайдани не були закуті,
Неволя точилась у серці й в душі.
Ти все пержив і вернувся додому.
З’явилась сім’я, а там діи пішли.
І ти не жалівся ніколи нікому,
А сміло ішов до своєї мети.
У праці, у дружбі збудував хату.
Діждався онуків й правнуків своїх.
Вже несуть і пенсію наче зарплату,
І щастя з дружиною тепер на двох.
То жий і радій, мій любий товариш,
Й гордись, що в Вкраїні ти, друже, живеш.
Хоч може куліш вже козацький не звариш,
Та недруга, вірю, за пояс запхнеш.
Не дивись, що роки дороздять наше тіло,
Не слухай думок, що ми, друже, старі.
Ми ходим, Миколо, землею ще сміло
І душі й серця в нас, немов молоді.
ID:
768502
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 28.12.2017 15:01:58
© дата внесення змiн: 28.12.2017 15:01:58
автор: Дашавський поет
Вкажіть причину вашої скарги
|