Спливаю м'яко по стіні -
не відчуваю ніг. І тіла.
Мені нема до тебе діла...
Воно... заснуло у мені.
Заклало вуха. Так буває,
коли пірнаєш. Чи кричиш...
Коли так голосно мовчиш,
немов мовчанням сповиваєш
й воно усюди.Завжди. Скрізь.
Так дивно якось, фантастично.
Ти, як ота погана звичка,
тихцем зникаєш й ніби сніг
раптово випадаєш в душу.
Незчуєшся - а ти вже тут.
І від міцних незримих пут
німіють руки, терпнуть дуже...
і час вже не тече - закляк,
і звуки поглинає простір:
чи крапає вода, чи кроки,
не розрізнити вже ніяк.
я тихо осідаю долу
не впоралась, не вбереглась,
хоч вже давно тебе зреклась,
укотре втратила свідомість...
