А одинока наша хата... Жде. Хоч холодно на вулиці.
Морози.
Малює вітер на вікні для неї віточку мімози.
Нагадує, що холод перейде, утихнуть віхоли-завії.
- То ж не сумуй... Чекай. Плекай свої, хатино, світлі мрії!
А як лелеки весни принесуть,
зів'ють гніздечко ластів'ята... Прокинешся.
Зрадієш! Із міста знов повернеться до тебе мати.
І клопотатись буде. Сад...Город... Та ж внуки приїздять!
Чим частувати?
Самотня наша хата... Жде. Без неї в місті одинока й мати.
І хоч щебечуть внуки... добре їй. І дочка старанна
розради додає.
Та сниться матері і хаті одне й те ж:
додому мати
дорогами засніженими
йде...
Ти не сумуй, матусю! Не сумуй.
В своє гніздечко й ми прилетимо. Зрадіє сад в цвіту.
А вишня, як завжди, щоранку зазиратиме в вікно.
Тут буде затишно усім.
І щебетатимуть маленькі ластів'ята.
І усміхнеться до нас всіх
наша весела,
добра
хата.
В основному ми всі з тих одиноких хат, пані Надіє! Колись батьки виїхали в місто, шукаючи кращого життя. А де воно те краще життя? В офісах? Я, наприклад, народилася в Києві. І начебто, село мене ніколи не повинно було б цікавити. Але ж ні. Мене завжди тягнуло, немов магнітом, в село. На природу. Тільки там моя душа має спокій. І хоч в селі мені жити не довелось, але в Києві живу у приватному секторі. Звісно, тут тісно, немає простору, але хоч трохи ближче до природи. А в село їздила завжди і надовго, поки була жива моя бабуся. Тому дуже розумію тих людей, які прожили в селі в своєму будинку, а потім, на старість їм доводиться переїхати в місто. І не знаю, що для них краще. Їх душа ніколи не прийме місто. Вони будуть страждати і нічого з собою не вдіють.
ЩИРО ДЯКУЮ, ЛАУРО, ЗА ТАКИЙ РОЗГОРНУТИЙ ДОБРИЙ І ТЕПЛИЙ КОМЕНТАР.
МІСТО ПРИЙМАТИ НЕ ХОЧЕТЬСЯ ЛЮДЯМ, ЯКІ ПРОЖИЛИ В СЕЛІ ВСЕ ЖИТТЯ! ЦЕ Я Й СПОСТЕРІГАЮ, ТОМУ НАРОДИВСЯ ТАКИЙ ТВІР. А ТЕПЕР МІРКУВАТИ...
А ВАМ ЗИЧУ СІМЕЙНОГО ЗАТИШКУ, ТЕПЛОТИ! ХАЙ ЩАСТИТЬ!!!
Дуже душевно, сердечно, з болем і любов'ю. Я живу в такому селі на Полтавщині. Скільки самотніх хат померлих стариків, в які вже ніколи не приїдуть діти і внуки, хатин, які пустують взимку бо старого господаря забрали до міста діти і, можливо, той повернеться до рідної хатини навесні.
Я ДОГЛЯДАЮ СТАРЕНЬКУ МАМУ, ВАЛЕРІЮ. І БАЧУ, І РОЗУМІЮ ЇЇ СТАН. ГІРКО. ТА ЩО ВДІЄШ? ЧЕКАЄМО ВЕСНИ. ЖИВЕ НАДІЄЮ НА ПОВЕРНЕННЯ.
ВІРЮ, ЩО ЩЕ ПОРАДІЄ НАША ХАТА!