Буря стихає, небо похмуре, в гроті цариця наяд.
Берег і скелі сірі, безлюдні, йде прикрашання обряд.
В темному гроті плавають риби, завжди прозора вода.
В даль потойбічну дивиться довго дівчина ця молода.
Ніжне волосся, білі перлини, ноги не знають стерні.
Очі її такі ж надзвичайні, як і луска на стегні.
Гори, каміння, різні видіння, кличе давно глибина.
Хто її стріне, того ніколи не доторкне сивина.
...Вже не дивує захоплення наших улюблених авторів старогрецькими міфами. Ці історії – вони прекрасні, вони мудрі... Гадаю, що це справжня терапія для душі. А вірші за їх мотивами також.
О, так, дуже люблю міфологію, хоч вона і наївна. А з приводу монорим, я Вам, пане Вікторе, в попередньому своєму віршику написала строфу. Останню.
Дякую за увагу
