Смерть – то невтомний доторк,
До якого треба дотривати,
Іноді навіть дожити.
Це якщо думати про це здалеку,
Стоячи на березі
Бурхливого моря,
Знаючи, що всього
З собою не забереш,
Але хочеться надивитися,
Наслухатися шуму,
Бо гул людський отруює,
Стає штормом для усіх
Внутрішніх човнів.
Я тобі ніколи не казала,
Що це не моє ім’я,
Але ти ніколи не бачив мого
Справжнього обличчя,
І волосся в мене було світлішим,
Мовою говорила інакшою,
Нетутешньою.
Ми не знайшли точки відліку,
Яка пророкувала б про єдність,
Але ми загубилися.
Це сталося взаємно, водночас,
Настільки приречено,
Що нема сили віднайти.
Моя пам’ять виштовхує тебе,
Вірші стали рясніти пробілами.
Ти став вигнанцем,
Ти став чужинцем,
Осередком німоти.
Та хтось продовжує
Кричати
В пустелі,
Де журбіють дні.
Я не знаю, Хто це.