Посміхнусь листопаду, забуду про дощ і негоду,
прогуляюся парком, укутавшись в тепле пальто.
Не люблю із дитинства похмуру і мокру погоду,
та не хочу чекати на тебе в порожнім авто.
Зупинюся під кленом, в кінці прохідної алеї,
де з тобою в часи ті далекі стрічались не раз.
Пригадаю, троянди, гвоздики, ромашки, лілеї
як тобі дарував і твій стан обіймав повсякчас.
Хай скимить падолист і сумує за променем сонця,
хай чекає зима на казковий до міста прихід,
бо немає, на жаль, від гірких помилок охоронця –
тож, гуляючи парком, дивлюсь тобі сумно услід.
Та чому дотепер зупиняєшся ти біля клена,
щосуботи чекаєш когось, як тоді восени?
Час лежить під ногами у тебе, мов листя черлене,
і нерідко ночами приходиш до мене… у сни.
І збагнути не можу, чому до сих пір приїжджаю
я до іншого міста у пору осінню оцю.
Подивлюся на тебе і юність шалену згадаю,
знов радію туману, дощу, холодам, багрецю…
15.11.2017
Знайомі відчуття, козаче...Я туди їхати боюсь - одні могили( 
