Садок потроху дичавіє,
Спориш, мов дріт, подвір'я вплів,
І стоголоса веремія
Луною із усіх кутів.
Тут горобці і сойка синя,
Зозуля в березі кує,
Трудяжка дятел на осині
Відбарабанює своє.
Нема людей - одна пташина,
Окупувала двір, садок,
І обплела плоти ожина
Де мальв раніш стояв рядок.
Геть покосилась біла хатка,
Ворота впали вже давно,
Мов сирота старенька ятка,
Дощами вимите гумно.
Вмира село - пусті оселі,
Такі от справи невеселі.
липень, 2017
@NN@ відповів на коментар меланья, 26.10.2019 - 20:55
Дякую я,здебільшого, бачу великі гарно упорядковані села, але то була розповідь двох стареньких людей, що дуже любили свій дім, а вимушені були покинути його, немов побачила все їхніми очима
*Коли дерева були великими*, а ми ходили пішки під стіл, були інші часи і реалії, але так було завжди і так буде для нас , маю надію що люди одумаються, чи задумаються що є земля.
Дякую Михайле
Дуже сумно, Анечко Золота земля у нас та покинута
Майстерно написано і з душею
@NN@ відповів на коментар A.Kar-Te, 14.11.2017 - 17:24
То я спілкувалась з двома старенькими людьми, яких забрали до Києва, бо швидку *туди* не викличеш, іздити, що своїм транспортом, що державним дорого дітям, та й їм вже за 60-т, а внукам не потрібна земля, вони діти іншої епохи то й сумно.
Дякую, що заходиш на вогник
Сумно, до щему...
***
Все якось зразу втратило свій сенс.
Усе знецінилось. Скрізь згарище, пустеля.
Упав і днів й життя самого ценз.
Душа моя – закам’яніла скеля.
Сад запустілий і порожній дім
Її уже не гріють, а тривожать.
Живуть самі лиш спогади у нім
І на минуле – що було – ворожать.
@NN@ відповів на коментар Luka, 14.11.2017 - 17:15
Катерино, якщо спровокувала експромт, то просто чудовий, має право на існування, як самостійний твір. Дякую
Luka відповів на коментар @NN@, 14.11.2017 - 17:20
Дякую, Аню. Спонукали до спогадів - світлих і з гіркотою. А вірш має давнє минуле - просто згадався...