Я прийшла знову до хати,
не моя вже хата...
Розлетілися по світу
її пташенята...
Будували свої долі,-
на життєвім полі...
Привели ось стежки знову
до рідного дому...
Тут все рідне і цікаве,-
і було,і буде...
Гріє сонечко ласкаве
й холод не остуде...
Живуть в хаті інші люди,-
сумні, чи веселі,
в білім світі,скрізь і всюди,-
не такі оселі...
Є великі,є й маленькі,
і багаті, й бідні...
Та лиш тут стежки рідненькі,
й навіть стіни рідні...
Тут незвичний цвіт калини,=
душі й серцю любі...
І світлини для родини
повік незабутні...
Постарілий садок пахне
духом незабутнім...
Та і він уже не здатний
повернуть минуле...
Та я присмак того часу
знову відчуваю.
І душею,й серцем разом
я відпочиваю...
Є у світі хат багато,
і квартир,й палаців...
Та відчути можна свято
лиш в батьківській хаті...
Завжди у Вашій поезії зачаровує проста людська щирість. Особливий вплив цей вірш має на сільських людей, котрі через усе життя пронесли образ батьківської хати, що стала початком їх становлення у світі. Дякую.
Дякую,Ганю! Я люблю свою хату, тому часто й пишу про неї. На жаль описаної у цьому вірші хати уже немає, а вона ж була мені найпам"ятніша, бо мама сама її будувала,а ми ще тоді зовсім малі мишки їй допомагали...
То правда,Валю!
Читаю Вш вірш,а спогад летить до своєї хати.
Далеко я ж від батьківщини і там люди чужі...
І спогади майже щохвилини, і важко на душі...
Ой,Валю немов тепло подарували мені Ваші вірші..
Дякую,Ніно! Я цього літа не побувала у селі, і ото в мене ностальгія: і за селом, і за людьми,і за хатою, хоча її вже й немає: село пустіє,хати зникають,люди молоді виїжджають, старі вимирають...