Тінь смерті вийшла із глухої ночі,
Душа завила, бо любов’ю ще жила.
Я - відпускаю, - дивлячись у очі,
Казала стиха і холонула уся.
Вчепилась в голову двома руками,
Хиталась тілом, ніби маятник часів.
Вмивалися гарячими сльозами.
Чому саме мене ти випадком зустрів?
Щасливим будь. Піду. Куди? Не знаю.
Летіли в прірву сторінки її життя.
Він був у ній. Скорилася. Чекаю.
Вслухалась у нерівний стук серцебиття.
10.11.2017.
"расставанье - маленькая смерть"
Так воно і є, на жаль Але життя - велике життя - триває й гоїть: і рани, і розпач, повертає надію на краще
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ми ж, жінки, не олов’яні солдатики, на вогні не розтанемо, хоч і обпечемось, буває, та все те поправне, як ти і зазначила, життя продовжується у любому випадку. Дякую, Світланко!
Амелин відповів на коментар Фотиния, 11.11.2017 - 08:54
Свет, а я вот вспомнил "Лето - это маленькая жизнь" (Митяева слушал, когда в Киев ехал )
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Гарна пісня, душевна!
Фотиния відповів на коментар Амелин, 11.11.2017 - 17:41
...а у меня летом вообще-то началась большая жизнь! "Свєта, а на дворі було лєто..." (группа "ТИК") Но Митяев прав! Особенно это ощущается в детстве: только и жизни той - летние каникулы
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дитинство - пора золота і, навіть, кота тобі, дехто, безкарно тягав за хвоста.