Зміїться дорога, клубочаться хмари,
Скупий промінь сонця стриба на крилі.
Дощі листопаду печалі змивають
Десь в іншому місці: вночі тут були.
Уздовж всього шляху великі калюжі,
Де плаває листя рудим каченям.
Зачеплять колеса, - вода брудним вужем
Тікає з асфальту до вибитих ям.
Можливо, що їду до міста востаннє
В поточному році, бо схоже на те,
Що скоро зима небажана нагряне
І в радості зустрічей шлях замете.
Слабе сподівання… це все, що лишилось
Від зустрічей милих з минулих років.
Чи зможу побачити риси ці милі
До кого, колись - як на крилах летів!
На слабе везіння іще сподіваюсь.
А раптом, як було: знайомий ларьок,
Товар на полицях людей закликає
І постать між ними з обличчям ляльок.
Аж надто! – здається, - воно досконале!
Така собі Барбі в середнім віку…
Приїхав і бачу: немає… пропала…
Це рідкість зустріти в житті отаку.
Не скажуть вітри, які дули назустріч
Під час мого руху, де зараз вона.
Затор на дорозі досадою глушить
І блимає гальмів червоний сигнал.
Чадять двигуни перегаром солярки,
А небо кошлатиться вовною хмар.
Чекають на рух дорогі іномарки,
Рахує секунди світлофору ліхтар.
Дорого, дорого, додому стелися!
Прощай, любе місто! Надіє прощай!
Забудь про колишнє! А серцем, – змирися
І нові події в житті зустрічай.
4 листопада 2017 р.
