Осіння соната
Знову листопад до нас в серце стукає. Падає листя, відірвавшись від гілки спекотного літа. Смуток боязкою гостею, неочікуваною, кружляє доріжками саду. Хочеться раптом завмерти, зупинитися, яблуньку обійняти, заплющити очі. Від цієї тиші смиренно б'ється серце: що ж робити? Так заведено в природі: пристрасному цвітінню на зміну роздум приходить, подяка. За те, що судилося цим літом - те і сталося.
Але псується погода - смуга дощів. Погляд сумний твоїх очей знову я бачу, турбує він мій сон осінній, придуманий спокій спростовуючи. Тоді долонею ніжно доторкнуся до твоєї щоки звично. Почуй мене зараз в своїх далеких далях:
- Хіба ця осінь нам з тобою прощання? А чи можливо нової зустрічі от тепер придумати ту дату? Непередбачувана вона, і тим дорожче. Я повернуся до тебе холодним груднем, або січневої ночі Різдва, або коли весни цвітіння огорне новою надією душу, або коли стихія моря знову накотить хвилі на піщаний берег, томний від спеки. Я повернуся. Адже залишаємося ми в переддень холодів не самі. Під наглядом Його Величності Кохання. І скільки б тепер ні розлучатися, нікуди нам один від одного не втекти. І хід долі вже не виправити. І час назад не повернути. І одне одного не зректися.
