Казка про обман
Обман жив сам по собі. Сірим був, як попіл. Носив він довге вбрання, складки шлейфом опускалися до землі, схожими були на чийсь хвіст. Образи людей волочилися за ним. Час від часу виникала у нього необхідність: у чиюсь би душу проникнути і там оселитися - продовжити жалюгідне своє життя.
Одного разу побачив він йде дорою життя самотній мандрівник. Нікого поруч з ним не було: ні сина, ні брата. Дивився подорожній собі під ноги,так як ніби світлого дня не бачив, не помічав сяйва зірок на небі.
- Ось, хто мені потрібен, зрадів обман і вліз в маленьку тріщинку подорожнього душі сутужної, а серце людини умовив піти з ним на вигідну угоду.
- Відтепер будуть твої промови солодкими, як мед, в лушпинні слів не знатимеш ти нестачі. А це, знаєш, - влада над людьми, якщо повірять словам твоїм лукавим ... Хоч недовгою буде ця твоя радість, подумав тут же обман, -взамін прошу мізерно мало, лише притулку.
Радіти подорожньому настала тепер черга. Вірили відтепер його словам люди ... Прийшло нізвідкись безліч друзів. Чи не заглядали вони йому в душу, ніколи було їм так глибоко занурюватися. Все суєта мирська винна. Свою-то колись виміряти, не те, що про чужу задуматися. Легше людині стало жити: що скаже - вірять, сім мішків гречаної вовни наговорить - когось ощасливить, солодким був смак тих слів ...
І тільки у самого осад правди іноді гірчить: пам'ятав він про угоду. Вже скільки разів хотів позбутися нав'язливого обману, з себе вигнати, та не так сталося як гадалося. Одномоментні радості вабили. Сторони світла виблискували мішурою свята ... Все було б добре і щасливо, якби одного разу ... не спіткнувся він об її погляд, який чекав давно. Може, до нього і прагнув ... та тепер уже забув, захопився круговертю осіб. Зупинився подорожній, віддихався, і захотілося йому слова сказати інші для тієї, яка була ні на кого не схожою. Але окрім нового лукавства нічого знайти в душі своїй не міг. Втратив звичку щирим бути, як в юності далекой. Недовгим щастя виявилося. Не зможе брехнею утримати - знав про це. У люблячих зримо серце. Згасати стала її радість від слів, що шелестять порожнечею. Подовгу мовчки розглядала вона його:
- Ти хто? Хіба той, якого я знала? Ти тінню став, та не помітив сам, і з кожним днем темніше і темніше ...
Боліла у нього душа, пручалася, але дар обману - солодкість мови - втратити не захотів.
- Пригадується. Дорога ще довга. Легше так йти: там хтось посміхнеться, там поговорить, привіт хтось пошле чи залишить на нічліг ... А сумний її погляд забуду ... Багато ще очей на світі білому.
Пішла вона - біль його зникла, але стало раптом тривожно:
- Чому така тиша всередині мене, оглухнути можна ...
- Як же ... глухнути, а я тобі на що? Так, пішла і душу забрала твою з собою ... Мені так привільно! Ми тепер такого наворотимо ...
- Так, наворотимо, - безвольно вторив, - але коли-небудь вона повернеться, і тоді ...
- НЕ бреши собі! Себе не обдурити, як не старайся. У брехню свою не заходь, - обман сміявся, - здатним виявився ти, не очікував, зізнаюся!
- Завдання тепер ти виконав. Та маєш змогу в собі себе знайти, того, ким був ти, подорожнім, - щось ворухнулося боязко в районі серця, - ніколи не пізно це.
Куди веде дорога наша? Що шукаємо ми на ній? Проходимо повз головного, забуття знаходимо в дрібницях пихатих, рахунок ведемо перемоги не великим, значного так і не досягнувши, тих людей не зустрівши, або відпустивши, хто бачити може серцем. Себе одного разу підпорядкувавши обману, на дні тієї солодкої чаші насолод гіркоту залишаємо, і самі її п'ємо. Сумно це все ...
ID:
757031
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 25.10.2017 07:13:48
© дата внесення змiн: 25.10.2017 07:13:48
автор: Калиновий
Вкажіть причину вашої скарги
|
