Мене тривожить втрата хаосу, метушні. Це, мабуть, найгірше - постійно прагнути спокою і раптом його знайти. Це як осісти на дні кави, коли погано помішаєш ложечкою, і вона смакує якось не так. Часто ми прагнемо тиші. Особливо коли у сусідів вже четвертий ремонт за останні півроку, коли діти перекрикують радіо, телевізор і пралку, коли розмови по телефону переростають у стиль життя.
Тоді хочеться замкнути себе у глухому і темному підвалі, де буде чути лише тихе стікання крапель води з ринви, одна за одною, "крап...крап...крап". Осінній вітер буде насвистувати східні мелодії, а повітря переповниться запахом спокою. Тоді цей підвал буде найзатишнішим куточком у світі, найідеальнішим місцем, де можна побути з собою і побути собою. Ніхто тут мене не знайде, ніхто не наступить на ногу у натовпі, ніхто не увімкне гучно музику, ніхто не нагадає в сотий раз, що у мене відірвався ґудзик на сорочці. Тут немає голосистих інспекторів на лавочках під будинком, не чути лайливих криків молоді, а телефон не "нервується" від чергових повідомлень на Messenger, зрештою телефона тут немає теж.
А головне - ніхто тут не зможе торкнутись мого серця і душі, а значить - жодних розчарувань, а сльози висохнуть на вітрі. Не буде брехні, солодкої, зі смаком кориці, як ти любиш. Не буде заздощів збоку, цих лихих язиків, які б заливали тобі болото за спину. Шоу в масках теж перестане тут існувати. І жодних надій... Усе згубилось у густому тумані тверезості. Лише я тет-а-тет із собою. Сяду на холодну землю і буду думати про якусь дурницю, яка не побудить в мені жодного хвилювання. Спогади будуть намагатись влізти в мою голову, але я відштовхну їх. Відштовхну усе...І запахне свободою. Не на довго. Я вже чую його кроки сходами вниз. Зараз...ще хвилина...хтось постукає в мої двері, і я, як наївне дитя, побіжу відчиняти...
