Натхнення дає змогу побачити, що життя схоже на Гру, а всі маленькі ігри будуються за Її зразком. Саме тоді можна спробувати імпровізацію, яка одна може вивести з полону буденності, що не дозволяє прийти до Головного. Адже якщо є Гра, тоді мусить бути Приз. Та отримає його не кожен. Інакше не було б манливого Маяка, що закликає. Боротися за перемогу і здолати численних конкурентів. Але якщо є інший, менш помітний, але ніскільки не гірший, а то й кращий за той, що бачать усі? Тоді не доведеться боротися за нього з гравцями. Та отримати зовсім не легше. А то й складніше. Не даремно ж так мало бажають ним володіти. Такий Приз і нагородою не здасться. Тому що його не можливо використати, принаймні так, як звично. А як же тоді? Тільки через власні зміни. Тільки через прийняття. Через буття, не споживання. Так ламається нав’язана гра. Так може початися власна. Відвертіша. Небезпечніша. Але хіба лякає щось, що вибрав сам? Навіть якщо це тільки шматочок вибору. Навіть якщо тільки частка, що має чимало підводних течій. Така Гра. Чому б не приєднатися? Інакше навіщо тоді нам буди б мрії? Навіщо тоді такі, якими є?
Гра змушує переконувати і блефувати. Але чи не чесніша за те, що вважаємо реальністю, якщо написана майстерно, вигадливо і з натхненням. А можливо навіть з любов’ю. До персонажів, чи до гравців, чи й до самого світу, в який перенесе. Чи ж не краще така ілюзія, ніж опинитися за лаштунками, і чітко побачити потерті декорації, вбогі костюми. Та й самі гравці виявляються зовсім не тими, якими були, коли перевтілилися у Персонажів. Маски привабливіші, зворушливіші. Чи просто більш зрозумілі? Шаблонні? Такі, що завжди оправдовують очікування? У хорошій Грі цього не допустять. Облуда також має свої межі. Тільки трішки.
Чи справді випаде честь стати Гравцем? Чи доведеться залишитися тільки персонажем, що ніколи не розширить простір можливого? Але Гравці також не визначають правила, вони можуть тільки дотримуватися цих правил, або позбутися статусу Гравця. Поза правилами не показати свого вміння. Поза ними панує безлад. Та чи задовольнить це персонажів? Хоча ті, переважно, не здогадуються про своє становище, адже якщо буде інакше, тоді й статус зміниться. Хто ж залишиться персонажем? Виконувати написані кимось ролі. Раз у раз. Без змін. Хоча б у одній репліці. Не дозволено. Хіба в іншому вимірі, за інших умов і обставин. Та тоді це буде зовсім інша Гра, до якої також доведеться пристосовуватися. А скільки ж таких пристосувань? А якщо відмовитися? Де опинишся тоді? На якому полі? На чиїй території? І чи існує десь твоя власна? Чи тільки привласнена? Залежить від того у що грав. Залежить, що за Гра, в яку втягнули. Чи сам?
Добра воля. Чи справді можливе щось повністю добровільне і невимушене? Скільки заперечень знайде це твердження. А скільки підтверджень. Підрахувати бали? Підбити підсумок? Але ж рахувати не нам. Визначати переможця також. Хто ж виграв у цих перегонах? Чи є переможець? Не сказали. Проґавили. Як так трапилося? Чи сподівалися на це? Доводиться вгадувати, здогадуватися, висувати свої критерії. Кожному своя відповідь. А чи потрібна одна – спільна? Хіба не краще шукати власну? А якщо треба буде доводити? Кому і що? Право на приз. А якщо для когось то й не приз зовсім? Тоді можна буде переконати себе, що це не має значення. Має значення тільки власна думка і власні погляди. Але чи так це? Якби так, питання б не виникло. Тому не треба поспішати його озвучувати. Не можна відпускати у світ. Надто воно непевне і суперечливе. Краще уникнути. Адже це також Гра. Як бути хорошим гравцем? Адже це не завжди переможці. Чи програш не завжди означає поразку? Краще уникати навіть сліду, щоб і тінь не впала. Потім не відмити. Гра не любить невдах. Вибиратися треба зразу. Далі буде гірше. Гра карає за програш. Проголошує один закон, що не судять тільки переможців. Програш викидає за борт у бурхливі хвилі. Чи ж буде шанс вибратися? Теж подарунок Гри. Для Обраних. Та хто обирає? Хто потрапить до їхнього кола? Чи найвідданіший гравець? Якби ж то все було так просто. Далеко не завжди. Хто ж тоді? Той, кого визначить Фортуна? Але Вона усміхається і новачкам.
А поза Грою немає ні шансу, ні обранців. Немає поразок. Але ж немає і перемог. А що ж тоді? Невже поза цим немає нічого? Почуття, праця, творчість – усе в полі великої Гри. Не вирватися. Надто сильний магніт. Надто багато доведеться переукласти. А вийде все одно Гра. Тільки ззовні інша. По суті така ж. І ще ж доведеться це побачити. Стикнутися. І переконатися, що нічого не вийшло. Знову користатися тими ж поняттями? Так що, знову поразка? Нікуди не подітися. Тільки те, до чого звик. Більше не доступно. Розширення простору санкціоноване. Значить входить у Правила. Які написав не ти. Доведеться грати. Доведеться хоча б виборсуватися із становища персонажа. А далі. Нарощувати майстерність?
Гра не може залишатися не дограною. У виставі все визначено наперед. Свобода волі? Тільки щоб зберегти надію, яку все одно важко втримати. Майже неможливо. Тоненька павутинка «майже». Чи така ж міцна як шовк? Втримає? Сподіватися. Тільки сподіватися, навіть тоді, коли не допоможе навіть віра, що здавалася залізною, то раптово виявляється скляною. Перед розчаруванням чи встоять переконання? Чи не похитнуться принципи? А як же встоїмо ми, позбавлені хребта? Нарощувати новий? Чи вже краще броню, панцир, куди не пробитися нічому ззовні? Залишитися замкненим у собі? Не пускати? Чи достатньо такого захисту? Не достатньо. Таки доведеться дограти. До кінця. Але яке ж болюче його наближення. Не сплутаєш. Не обманеш. Маски спадають самі. Чи залишилося під ними обличчя? Страшно глянути в дзеркало, страшно подивитися в очі іншим. Щоб не побачити себе. Гру закінчено? Ще ні. Досі ще ні. Але вже близько Дуже близько. Відчувається опік, подих закінчення. Але ж ще не все. Але ж ще стільки не встиг. Хочеться кричати. Та крик застрягає у горлі. Все одно не допоможе. Не врятує. Навіщо ж тоді й намагатися? Щоб відчути що ще живий! Що ще залишаєшся. Не знесло як листочок з гілки. Останнього листок ще не зірвано. Останнього зусилля ще не зроблено. Ще не кінець.
