|
Тут справжні дива.
Яскравий літній день…. Небо синьо – голубе, по ньому ні хмаринки. Дорога тягнеться стрічкою попід посадку, перші дерева біля мене, це бачу берізки. Я їх знаю, біля нас неподалік ростуть у сквері. Чую пташки перемовляються між собою, напевно так, це я собі так думаю, то тут біля мене в листві між гілочками, то там, десь далеченько, то знову тут, чую дивний, пташиний звук. Задрала голову догори, бачу верхівки дерев ледь-ледь гойдаються. А тут, здається можна дістати рукою, майже біля мене листочки берізок тріпочуться, вітерець їх так, прикольно колише, а вони виблискують на сонці, неначе граються з променями. І мені хочеться з ними погратися, примружую очі, щурюся і напевно рот на все обличчя, до самих вух…
-Настю! Дивись під ноги, а то носом зариєш, будеш скиглити, - раптом сказала мама.
-Але ж краса мамо, подивися, як гарно навкруги, ось посадка, а там подалі ліс бачу, такий здоровецький, напевно за цілий день його не обійдеш.
Вже пригадала казку »Червона шапочка», як онучка добиралася до бабусі та тут безпечно, розповідала мама, що тільки зайці та їжаки в цих лісах водяться.
Мама мені тільки всміхнулася, але взяла за руку. Це ми від траси йдемо стежкою до села, до бабусі з дідусем. Я колись була вже тут, мама розповідала та нажаль нічого не пам`ятаю. Чому забула, не знаю, може тепер, як підросла, не буду все забувати. Я ж уже перейшла в третій клас, мені тато при розмові кожного разу повторює, вже доросла, доросла, а я подивлюся на них, а потім на старшокласників, яка я доросла?! Нічого не розумію! А не розумію чому, теж гарне запитання, та я собі думаю так, бо мало, ще навчаюся. Правда навчатися не легко, от читаю, читаю, можна сказати зубрю, тато каже, розповідай, а я вже все забула. Не знаю у вас так буває чи ні, а в мене, нажаль буває,
-Ой мамо, що там під березою? Щось темне, але не земля і не схоже на сухе листя, що там?
Вирвалася з маминої руки і прихиляючись, йшла під берізку. Ой, щоб ви бачили, що я знайшла, гриби! Капелюшки в них темно - бурі, а ніжки довгі, біленькі і по них чорненькі цяточки.
-Дивися мамо стільки їх, аж три…
-Не чіпай руками, то напевно мухомори…
-Ні мамо в книжці мухомори не такі, я бачила, добре пам`ятаю.
Мама задоволено подивилася,
-От молодець, уважна, це доню, підберезники. Гриби їстівні, тож давай заберемо їх з собою.
Вона обережно зрізала їх маленьким ножем,
-Бачиш, доню, знадобився ніж, а ти запитувала нащо беремо? Такі речі в дорогу завжди треба брати.
Я швидко, крадучись, тихенько по траві ступала, під кожну берізку заглядала і знову гукала маму. Вона теж знайшла декілька бабок і теж раділа, як я…. Ми поклали гриби обережно в пакет, щоб не зім`яти, усміхнені, продовжили йти далі.
-Тут мамо справжні дива, не думали і не гадали, а знайшли грибочки, таку красу!
Яка я задоволена, що вам сказати, від радості вже не йшла, а неначе підлітала, бо раз-по-раз підскакувала.
Ми прямували в сторону долини, тут невеликий яр з обривами, а далі між деревами виднілися хати.
-О , Настусю вже село, бачиш, потопає між деревами, - кивнула мама рукою.
. –От добре, там напевно вже є ранні яблучка?
-Звичайно є, а ще напевно дідусь мед викачав, ти ласунка, любиш мед.
А хто його не любить, думаю, це тільки дурень від солодкого відмовиться, мед то люблю, а от бджіл боюся. Коли вони дзижчать, аж мороз по тілу. Мене того літа була вкусила якась, напевно дуже зла бджола, на клумбі. Я її, правда, хотіла впіймати скляною баночкою, напевно вона їй не сподобалась, тож крику було на всю вулицю, люди зглядалися і я зовсім не соромилася плакати, бо було дуже боляче. Потім мені мама нотацію читала, що так поводитися не можна. А я так і не зрозуміла, чи то кричати не можна, чи ловити бджолу не можна, гадаю їй би нічого не зробилося, якби посиділа в баночці кілька хвилин, я б просто добре її розгледіла ,а потім би випустила…
По долині трава, ще в росі, здалеку добре виблискує на сонці, промінці по ній скачуть і я задоволено йду і всміхаюся, озираючи все навколо. Де – не - де дзвіночки і ромашки геть похилилися до землі, по них роса, то сріблом, то золотом переливається.
Ми з мамою вже стали на якусь стежку, що вела до чиєїсь хати,
-О! Ми, що вже прийшли?
-Прийшли, донечко, прийшли, ця стежка до сусідів, а он туди, біля ряду вишень, ще одна стежка.
-Ой, подивися вишень стільки багато… О, а там на землі, я бачу яблучка маленькі, але жовтенькі, - я швидко побігла взяла кілька яблук.
Вже принесла, на ходу, простягнула їй яблучко,
-Понюхай,! А пахуче ж яке, понюхай!
-Настю! Дивися сама впадеш і мене кинеш з ніг. Це білий налив, вони ще трохи зеленкуваті, але ті , що вже впали, якщо трішки жовті, то можна їсти, але треба обов`язково помити.
-Гей, а ви до кого? Чого хазяйнуєте в чужому садку? - почули голос якогось хлопчиська, він виглядав з-за дерева.
Я його трішки бачила. Мама поруч, тож немає чого боятися, підняла догори голову, примружила очі, сміливо до нього,
-Чого ховаєшся? І звідки ти взяв, що ми в чужому садку. Тут мої дідусь і бабуся живуть. А ти хто? Вийди, покажися….
Мама поставила сумки, всміхалася, задоволено спостерігала за мною,
-Миколко, це ти? Виходь, не соромся, що не впізнав мене?
Із - за дерева вийшов хлопчик, на зріст майже такий, як і я,
світлий чуб спадав на очі. Одягнений в синю футболку, яка ледь приховувала пупця, широкі шорти діставали до колін. Він стояв босоніж, ноги були мокрі від роси, ледь червоні. Напевно замерз, я так собі вважаю, адже чомусь почервоніли і чому це ходити босому, не розумію, можна ж поранитися колючками, чи камінцями, що потрапляються на доріжці, а тим паче в траві,коли їх не видно….
-А, це ви тітко Надіє, я думав, що хтось чужий, не пізнав Насті, підросла, - не поспішаючи говорив хлопчик, з під лоба дивився на мене.
-Ти йди сюди, я тебе не з`їм, за те, що ти мене не впізнав, а от я тебе, зовсім не пам`ятаю, - випалила хитро я, витріщивши очі.
-А, я що?! Я нічого не боюся! А мене не пам`ятаєш, бо я на цілий рік за тебе старший. Вам може допомогти ? Давайте пакет донесу до хати, бачив і бабцю і діда, обоє вдома.
Хлопчик йшов першим, мама таки дала йому піднести пакет, я йшла за ним і мені так було смішно від його одягу, що я ледве стримувала сміх.
Ми підходили до обійстя, загавкав собака і я від несподіванки витріщила очі, на обійсті стояв кінь.
-Оце сюрприз! Дивися, Настю, який красень стоїть. А нам нічого не говорили, що купили коня, - сказала мама.
-Мамо, це ж треба, дивина справжня, у наших, бабці і діда живий кінь! Класно!
З літньої кухні вийшов дідусь, а за ним і бабуся. Я їх добре знаю, бо вони до нас в містечко приїжджають і завжди, щось смачне привозять.
Ми всі всміхалися, обіймалися і цілувалися. Микола стояв осторонь і теж всміхався.
Дідусь приніс відро води, поставив перед конем,
-Пий, Красавчику, свіженька! А ви близько не підходьте, він не любить коли йому заважають.
А він і справді, красивий та я і не думала до нього підходити, хотілося йому погладити шию, як це робив дідусь, але страх переборював мене. Всі спостерігали за конем, любувалися ним, а він задоволено пив воду і здавалося поглядом попереджав, щоб не підходили до нього.
-Мамо, ми тільки до вечора і їдемо назад, бо в мене в бухгалтерії завал, комісія має бути, - раптом сказала мама бабусі.
-То ти Настю нам залишай, а сама їдь, - запропонувала вона.
-Ні, ні, я їй путівку взяла в табір відпочинку, в наш. Нехай звикає з дітьми, за нею треба добре дивитися, а у вас роботи не початий край.
Бабуся почала умовляти, -
-Як шкода, тут повітря свіже, їсти все своє, домашнє, нехай би побула, хоч кілька днів, вона ж два роки не була в нас.
-Ні мамо, он поснідаємо, нехай з Миколкою побігає, досить одного дня, не виходить в мене, що поробиш..
Я слухала їх і думала, хай би залишила, ото б було добре, свобода!
Відвела б я душу, наганялася б стільки хотіла, тут є де розгулятися, куди не погляну краса, що хочеш те й витворяй, чи в садку, чи на долині, є де гратися в схованки, не те щ о в місті, на площадці….
Та прийдеться змиритися, мамине слово закон, її ніхто не вмовить. Бабуся каже характер діда. Не знаю, чому так говорить, бо дідусь добрий, все мені всміхається і цукерками пригощає.
То насправді був день здивувань… Я ніколи не була в курнику, мене бабуся туди послала за яйцями. Ото ви б бачили, як на мене дивився сірий півень, коли заходила туди, то він слідом йшов за мною і голосно кричав, а потім, ще й кури той крик підхвалили. А здивувалася я тим, що ніколи не бачила де сплять кури і де несуться. По мультику то бачила, а так, насправді, це вперше. Звичайно пахло неприємно, тому побачивши в гнізді яйця, швидко забрала їх ,поклала в глибоку тарілку, яку дала мені бабуся.
Коли вже ж виходила з курника, півень скочив на паркан, заспівав своє любиме - » Ку – ка - рі - ку». Якби була близько то напевно б оглухла, ото голосистий….
За столом всі старші весело розмовляли, а ми з Миколкою смакували яєчню і пили парне молоко з медом. Яке ж воно смачне, ви б тільки знали, а пахуче, не зрівняти з тим, що у пакетах. Я все намагалася привернути до себе увагу Миколи, моргала йому і морщила носа, хотіла, щоб весь час мені всміхався. А він чомусь був занадто серйозним та це мені подобалося.
Нарешті наїлися і Миколка взяв мене за руку,
-Пішли на долину! Там така трава по пояс, а квіток, які хочеш собі нарвеш на віночок.
А потім до мами,
- Ми підемо погуляємо, тут недалеко….. Не бійтеся до річки сходимо та тільки полюбуємося, а в воду не будемо лізти.
Бабуся погладила Миколці чуба і усміхнулася,
-А ну, ну сходіть! Я йому довіряю, хлопчик відповідальний, серйозний, а помічник який, щоб ви тільки знали…
Миколка раптово почервонів, напевно присоромився, бо опустив голову.
Він міцно тримав мене за руку,
-Гайда, сюди по стежці.
Яскраве сонце засліпило очі, примружуючи їх, я дивилася на долину, висока трава трішки гойдалася від вітру, виблискувала. на сонці. А квіти скрізь, неначе килим вишитий. Здалеку побачила криницю, із дерев`яною пташкою,
-Ой, а це, що за пташка біля криниці?
Микола підтер носа рукою і сказав,
- Ха! Ти, що не знаєш? Це ж журавель. Це мій тато недавно нового зробив, у старого крило відламалося, от він змайстрував нового, мені подобається, а тобі?
Я знизала плечима,
-Нічого, гарненько.
Я бігла вперед до криниці, він не поспішаючи, йшов за мною.
-О! А криниця закрита, а я хочу в неї заглянути.
Микола приклав пальця до губ,
-Тихенько, злякаєш хазяйку криниці!
Я засміялася,
- Яку, ще хазяйку, видумаєш таке..
- Та не видумую я! Ось, тихо, бачиш щілинку, подивися, аж туди, вниз, в середину.
Я, аж розхвилювалася, думаю, що там за хазяйка, що за дивина? Заінтригував мене, від здивування роззявила рот, коли у воді побачила маленьку жабку. Сонячні промені крізь щілини потрапляли в воду, мені було добре видно, як жабка вміло плавала, дригала задніми лапками, а передні розчепірила, неначе танцювала в воді, плила то в одну сторону, то в другу, то плила колом.
-Миколко, ото дива, це ж криниця і тут раптом жабка.
-От ,бачиш, мені не вірила, це джерелянка, вона тут живе. А вода тут холодна, як з холодильника. Може не будемо відкривати криницю, нехай там плаває.
-Нехай, нехай, я добре побачила, от мамі розповім про все, здивується….
Озирнувшись довкола, ми з Миколою нарвали квіти, тут - ромашки, васильки, куль - баби. Я все віддала йому в руки сама ж попрямувала до річки. Вона така трішки широченька, через неї кладка лежить, з брусків дерева, по – під берег висока трава і видно пісок з жабуринням, біля нього сиділа здорова жаба ропуха.
- Оце так, а очі які здорові! - від здивування голосно сказала я.
Раптом, -«хлюп, хлюп, хлюп»
-О ти всіх жаб полякала, сказав Миколка і почухав собі вухо.
-Та, я це, не хотіла, це так само вирвалося. Ти б бачив, яка там, на жабуринні здоровецька жаба сиділа.
-Ти всьому так дивуєшся, можна подумати зроду не бачила.
–Звичайно не бачила у нас річки не має і криниці теж, у нас це, вода з крану і будинок у нас має п`ять поверхів.
Ми сіли на горбочку біля річки, я сплела два віночки. Була дуже задоволена прогулянкою, оділа Миколі вінок на голову і сміялася, весело підстрибувала розставивши руки. Він морщився і весь час всміхався до мене. І мені це подобалося, я взагалі люблю коли на мене звертають увагу та, ще й всміхаються, мені в той час здається ,що я пташкою підлітаю і мною всі любуються….
-Нам напевно пора, ми вже давненько гуляємо, бачиш де сонце, гайда додому, - сказав Микола.
Я відкопилила губи, скривилася та все ж не поспішаючи йшла слідом за ним, мені насправді не хотілося повертатися, адже тут так гарно і з ним весело.
Бабуся здалеку побачила нас,
- Ну, що мандрівники, набігалися! Гарні віночки ти, Настю сплела! Молодець! Бачиш, не забула, добре, що я тебе навчила. Гайда, мийте руки і за стіл, поїсте і додому збирайтеся. Дядько Степан на мотоциклі відвезе вас до траси, а там і автобус.
Мама побачивши нас за столом у віночках всміхнулася,
- Ви неначе із якоїсь казки! Так красиво! Вам личить!
Микола почервонів,
- Та я це, не хотів її образити, старалася, сплела віночки, то хай вже потішиться, вона ж молодша…
Всі дорослі переглянулися й засміялися. І ми теж з Миколою сміялися. А потім я все ж не витримала,
- Мамо, мамо, я тобі вдома таке розповім, що я бачила в криниці, дивина та й тільки.
-Добре, будемо вже йти. Вставайте, понаїдалися, тепер в дорогу,
- поквапила мама.
Микола подав мені руку, допоміг залізти в коляску від мотоцикла,
-Ну давай! Щасливої дороги! Приїжджай, ще в гості.
Мама ж сіла позаду дядька Степана. Бабуся і дідусь поцілували нас, поклали в коляску сумки з гостинцями.
Я задоволено помахала всім рукою і подумала, що обов`язково, ще приїду в село, Адже, тут так гарно! Так красиво! І дуже цікаво, тут справжні дива, в місті такого не побачиш…..
Липень 2017р
ID:
754131
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 07.10.2017 09:18:01
© дата внесення змiн: 07.10.2017 12:43:05
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Вони живуть у мене все життя. 
Часто згадую й красивий кущ жовтої троянди, яку більше ніде не бачила, всі не такі, як ті.. 
у місті такого не побачиш! 
дякую за спогади приємні
