Будь мені долиною,
Місцем, де засинає невідомий солдат,
Де зростають квіти
На місиві з тіла й землі,
Все прекрасне бере початок зі смерті,
Все достигле харчується нею,
Як і я, іноді, в дні нудоти
Кладу тебе в домовину,
Через жалість,
Через безпричинну жагу,
Через неопалимий голод,
Через ці невидимі мости.
Проте я вічно знаю,
Що ти варта воскресінь,
Хай це станеться не в неділю,
Може, в п’ятницю,
В час вечірньої тиші,
В час застиглого дощу.
Я часто кладу тебе в домовину,
А ти розквітаєш, не тліючи,
Ти плодоносиш словами,
Я їх чую постійно,
Зараз вони звучать шкварчанням
Води об гаряче залізо.
Та мені тепло,
Мені синявою бачиться усе,
Необачними рухами,
Простір розширюється
До стану ледь чутної пісні,
Я керуюся чиїмось мугиканням,
Воно спрямовує завжди в напрямку
До тієї весни,
Що їй не існує поки ймення.
