Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ольга Плай: Праматір. Частина ІІ: Дружбою та вірністю. Розділ V. Перелюбство - ВІРШ

logo
Ольга Плай: Праматір. Частина ІІ: Дружбою та вірністю. Розділ V. Перелюбство - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 4
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Праматір. Частина ІІ: Дружбою та вірністю. Розділ V. Перелюбство

	Ольга повернулася до Києва, приховуючи у своєму серці любов і ненависть до нього. Місто зустріло її весняною прохолодою, хоча квітень давно буяв довкола. Похмуре небо відразо ж попередило княгиню: щось неладне у княжій родині. 
— Соколе мій! — обійняла Святослава, котрий вийшов зустріти її з Предславою та однорічним Святополком. — Як ти змужнів, сину! — Предславо, ти так гарно виглядаєш! — зраділа невістці. — А мій Святополк — красень-княжич та й годі!
— Мамо, ми сумували за тобою…— мовив Святослав. — Ти виконала те, заради чого їхала?
— Так, мій сину… Не переймайся, я не змушуватиму тебе стати християнином.
— Я не боюся. Боїться той, хто грішний перед ним.
— Щодо гріха… — княгиня перевела погляд на Есфір, котра стояла в кутку з новонародженим немовлям. — Чому вона тут?
— Я їй дозволила, княгине, — промовила Предслава. — Вона кілька днів тому повила сина Святославові.
Ольга посміхнулась і підійшла до Есфір. Утома була сильнішою, аніж будь-яке бажання розмовляти з пройдисвіткою, але ця розмова була обов’язком жінки. 
— Княгине… — прошепотіла та вклонилася Есфір.
— Дай-но мені внука, — взяла дитя на руки та зробила декілька кроків назад. — Вже нарекли? — повернулася до рідних.
— Ще ні.
— Я його нарікаю Олегом, — перехрестила малюка. — Нехай він буде таким же сильним, як і його предок, — поцілувала маля.
— Дякую Вам, княгине, — посміхнулася Есфір. Ольга передала його матері, ще раз кинула грізним поглядом на рабиню, посміхнулася до сина та пішла з двору до хоромів. 
Ольга ввійшла до своїх покоїв і важко зітхнула. До неї підійшла Мирослава, котра за ці місяці неабияк постаріла.
—  Що нам робити, Мирославо? Життя таке коротке і несподіване… Ой, сини мої, соколи. Як же вони повиростали, позабули про матір свою. 
— Роки йдуть, княгине…
— Хочеш до чоловіка?
— Я марю цим.
— Бог тебе прийме, як настане той день, коли ти нас покинеш. Поки я була у Царгороді, то зрозуміла найголовніше: ніщо не вічне. Кохання мине, вік наш пролетить і ми будемо там, де шлях наш закінчується. 
— Асмуд був у Вишгороді.
— Як там мій Улеб?
— Має кохану жінку і сина. Але не хоче ні з ким спілкуватися.
Ольга знову важко зітхнула.
— Помолимося, Мирославо?
— Помолимося, княгине.
Жінка взяла до рук невеликий згорток, дістала з нього ікону, і поставила перед собою на невеликий стіл. Жінки почали молитися.
***
Ольга сиділа у великій залі. Княжичі ворогували між собою – це не давало їй спокою на цьому світі. Будь-яка думка про те, що Улеб піде війною на Святослава завдавала їй неабиякого болю. Не розуміла вона й того, що буде далі з її родиною, з її онуками, невістками. 
- Княгине… - схилила голову Мирослава, зайшовши до зали. – Прийшла відунка. 
- Клич її. – підняла голову. 
	До хоромів зайшла стара жінка у червоній хустині, згорблена, у старому сарафані та з великим коштуриком. Вона підвела очі до Ольги, щось пробурмотіла собі під ніс і поспішила до правительки. 
-	Княгине… Це велика честь навідатися до Вас. 
-	Як тебе звуть, жінко? 
-	Морава, княгине. – прохрипіла. 
-	Язичниця? – спитала, пильно вдивляючись в обличчя старої. 
-	А де Ви бачили віруючих у єдиного Бога? Якщо є такі, то лишень серед знаті: ми, холопи, люди прості та не знаємо грамоти, не читаємо і не пишемо, тим паче, не чуємо про Творця. 
-	Ти щось знаєш про нього? – підвелася. 
-	Кажуть, що Господь сотворив цю землю та перших людей, які стали тут жити… Має Сина, що помер через гріхи наші. – опустила очі. – Ще знаю, що учень Його, Андрій, прийшов на наші землі та й пророкував тут державу велику. 
-	Значить, знаєш щось. – посміхнулась. – А кажеш, холопи цього не знають. 
-	Мій чоловік був добрим гридем, княгине. Він бачив і знав чимало – розповідав мені. 
Ольга обійшла довкола відунки та знову сіла на престол. 
У залі дзвеніла тиша. Стара переминалася з ноги на ногу, а Ольга спалювала її грізним поглядом. 
-	Скажи-но мені, Мораво, - продовжила розмову. – Ти знаєш все, що було, є і буде?
-	Знаю… 
-	Що нам чекати від Долі? 
Стара кинула перед себе невеликі камінці з малюнками і підвела очі. 
-	Бачу двох соколів: один несе сонце, а інших – хрест. Вони тримають один одного, та сила їхня слабне. – зітхнула. – Сонце спалить хреста, а потім і саме впаде, розбившись об меч і воду. 
-	Що ти маєш на увазі, жінко? – здивувалась Ольга. – Про що це ти? 
-	Лиш на Небі відомо… Самі побачите, княгине! 
-	Що ти ще бачиш? – погляд княгині закляк. 
-	Під сонцем є ворон, лебідь і вовк. І битва буде між ними – не стане птахів, а вовк до Бога звернеться, як час прийде. 
-	Чий буде той вовк? 
-	Князя зі спаленого міста. – знову підвела погляд стара.  
На мить Ольга захвилювалася. Вона важко зітхнула та кинула погляд на вікно, крізь яке проглядали тьмяні промінці сонця. Невже нащадки Мала прийдуть до влади? 
-	Це все, що я можу сказати, княгине… - промовила Морава. – Інше не підвладне мені. 
-	Тоді йди. – махнула рукою і кинула перед жінкою мішечок. – Це твоя винагорода. 
Відунка вклонилась і швидко покинула залу. Ольга підійшла до вікна та глянула в далечінь: ріка тихо плинула, Подол недавно прокинувся. Брама відчинилася і до Горі з’явилося декілька коней, на одному з яких була дівчина. Гриді допомогли їй стати на землю; разом з одним юнаком, який приїхав з нею, покрокувала до однієї з хатин, яка стояла неподалік від гридниці. 
-	Княгине… - роздуми жінки перебила Мирослава. – З Вишгорода, як Ви й наказували, прибули Добриня та Малка. Асмуд поселить їх в одній із хатин для холопів, за гридницею. 
-	Скільки років виповнилось Добрині? – відійшла від вікна. 
-	Вісімнадцять. 
-	Нехай Асмуд заодно і навчить його бравій справі. Не дарма весь цей час з хлопця виховували одні з найкращих воїв Вишгорода при моєму дворі. – сіла на престол. – Зброю нехай дасть йому, кольчуги, чоботи… А дівчинці… Дай дрібну роботу на Горі. – замислилась на мить. – Візьми її собі в помічниці. – посміхнулась. 
-	Слухаюсь, княгине. – кивнула головою. Ольга, знявши свою корону, знову замислилась над словами Моравки.  
*****
Чотири роки минули, як один день.
Київ знову процвітав, сміявся під сонечком, привітно вітаючи жителів та своїх гостей.
Святополк та Олег виросли і змужніли. Старшому було вже п’ять літ, а меншому — тільки чотири. Син Предслави був карооким, його чорне, наче вороняче крило волосся завивалося у пишні кучері, а шкіра виблискувала, як у його матері; хлопчик був спокійним та врівноваженим, не дарма Ольга називала внука материною копією.
Олег вирізнявся золотистим волоссям та світлими очима, білою, неначе молоко, шкірою; малюк увесь час сміявся і досить часто вередував, за що Есфір не раз підвищувала на нього голос. 
Жінки помирилися, хоча іноді дивилися одна на одну вовком, немов були готові впитися одна одній у горло. Святослава і Ольгу це неабияк тішило, оскільки вперше за п’ять років у їхньому домі настав мир і спокій. 
Ключниці Мирослави не стало. Княгиня дуже сумувала за нею, оскільки та була, мабуть, єдиною подругою жінки. Рано чи пізно людина покидає цей світ та йде до Творця, де її душа знаходить спокій. Мабуть, ключниця зустріла там свого чоловіка Тихона та знову щаслива. Її син, як і раніше, служить княжій родині. Проте місце ключниці пустувало. Негоже княгині без помічниці. Тим паче, вона вже мала кандидатуру, яка потім увійшла в історію її родини.  
До покоїв княгині прийшла вісімнадцятирічна дівчина.
— Княгине, — прошепотіла дівчина, вклонившись. 
— Проходь, — підвелася Ольга. — Як брат? Ви нічого не потребуєте?
— Що Ви, княгине, нам всього достатньо! Ваша увага і опіка понад усе!
Ольга посміхнулася.
— На жаль, кілька днів тому у нас трапилося горе — до Бога пішла моя сваха і ключниця Мирослава, котра сумлінно виконувала свої обов’язки.
— Земля їй пером… — прошепотіла дівчина.
— Мені потрібна нова. Я хочу, щоб нею стала ти, Малко.
— Це велика честь для мене! Клянусь сумлінно виконувати всі обов’язки і завдання!
— Я знала, що ти так і скажеш, — княгиня подала дівчині зв’язку ключів. — Я зараз поїду до княжича Улеба, мене довго не буде. Якщо виникатимуть проблеми чи запитання — звертайся на кухню чи до інших слуг — допоможуть. Єдине прохання: ніколи не заходь до покоїв княжича, а то лихо буде! Я гадаю, ти цього не хочеш… До речі, скажи в конюшні, щоби приготували мені мої сани.
— Слухаю, княгине, — поцілувала Ользі руку і вийшла геть. Її зелені очі заблистіли від радості, тонкі вуста розтягнулися у милій посмішці. Дівчина провела рукою по товстій русій косі та поспішила братися до нових обов’язків.
Малка або ж Малуша, як її ще називали, була донькою князя Мала Любечана, котрий загинув од руки Ольги. Після зруйнування Іскоростеня трирічну дівчинку разом із її семилітнім братом Добринею забрали до Києва та відправила їх до Вишгорода, де княгиня виділила їм помешкання та вихователя, котрий не відходив від них, допоки хлопчику не виповнилося вісімнадцять. Ольга з холодом ставилася до них, проте ніколи не уникала, завжди намагалася допомогти. Добриня став гридем при Святославові, а Малуша — служницею.
Добриня увесь свій вільний час проводив поміж інших воїнів і додому приходив опівночі, щоби повечеряти і відпочити. Його сестра намагалася у всьому догоджати братові, проте їй це не завжди вдавалося. Оскільки вони з малечку були разом, стосунки у них ніколи не псувалися.
Того вечора дівчина прийшла пізніше, аніж зазвичай.
— Де ти була? — підвівся з ложа змучений Добриня. — Уже всі сплять, а ти ходиш не зрозуміло де… Місяць он як високо!
— Я була у княжому домі. Брате, у мене така новина!
— Що вже трапилося? — здивувався.
— Княгиня зробила мене своєю ключницею! Вона мені довіряє!
— Ключницею кажеш? — посміхнувся. — Тобі пояснили, що входить у твої обов’язки?
— Ще б пак. Але княгиня заборонила мені заходити до покоїв княжича Святослава. Брате, невже він поганий? Невже я така погана?
— Що за дурість, Малко? Ти чудова, а от він… На жаль, ти не пригадуєш ту історію з Есфір, ото шуму було!
— Пам’ятаю, і то добре. Хіба княжич перелюбствує?
— Не шукай відповіді на це, а просто виконуй свою роботу, — влігся спати. — Все, лягай відпочивати! Я втомився вже, — повернувся на бік та заснув.
Дівчина кинулась до клуні, дістаючи найкраще вбрання. Ні ніч, ні втома брата, ні заборона не могли стати їй на шляху: ключниця повинна виглядати відповідно до статусу особи, котрій підкоряється.
Уранці Малка вже виконувала доручення Предслави. Княжна сиділа перед дзеркалом, спиною до холопки та розчісувала свою косу. 
— Малушо, через події, котрі відбуваються протягом останніх п’яти років княжич Святослав погано спить. Йому потрібна настоянка на травах — розумієш, про що я?
—- Так, княжно.
— Щоб сьогодні до вечора все було готове. – блиснула очима. – Я покладаюсь на тебе.  
До вечора Малка пробула то у полі, то на кухні, періодично збираючи і готуючи чудо-напій, котрий мав допомогти княжичу. Її руки тремтіли від хвилювання, а голос був ледь чутним.
За дорученням Предслави дівчина пішла із невеликою пляшечкою до покоїв Святослава. Малуша не йшла, а пливла, майже не торкаючись підлоги. Їй здавалося, що за нею пильнує око Ольги, котре за першої ж можливості перетворить бідолашну в попіл.
Малка постукала у двері, але їй ніхто не відчинив. Зачекавши хвилинку, дівчина потягнула їх за ручку, але дарма. Оскільки покої Святослава були зачинені, служниця ввійшла туди за допомогою свого ключа.
Кімната була не дуже привітною: світло майже не потрапляло у покої, на стінах висіла зброя та шкіри вбитих тварин, усі чотири кутки прикрашали підставки зі свічками.
— Ти щось тут забула? — почула голос за спиною і, перелякана, повернулася. Перед нею стояв Святослав.
— Я… княжичу… — подала пляшечку тремтливою рукою. — Княжна Предслава наказала мені принести це Вам…
— Дякую. — його суворі вуста засміялися.
Малуша вклонилася і швиденько вибігла геть.
Наступала ніч. Малуша повернулася додому, ледве дихаючи. Щось важке не дозволяло ковтати необхідне їй повітря, серце виривалось із грудей. Так, дівчина вперше закохалася. Своє кохання вона носитиме у серці аж до самої смерті…
Мало не щодня Малуша заходила до кімнати Святослава, увесь час була біля нього, намагаючись привернути увагу княжича, але дарма: той не звертав на дівчину ніякої уваги, бо досі палко кохав Предславу, матір свого старшого сина Ярополка. Жінка й чоловік були вірними одне одному, не підпускали до себе нікого, навіть Есфір, котра так прагнула налагодити з ними стосунки. Предслава ненавиділа її, хоча не показувала цього. Лише одна ключниця знала про справжнє ставлення жінки до колишньої подруги.
						***
Того дня виповнилося рівно шість років, як Святослав і Предслава стали щасливим подружжям. Минулого року на Горі було пишне свято, а тепер ніхто не святкував його, як слід – княгиня досі була у Вишгороді, забавляючи сина та доньку Улеба, а шість років, наскільки знав люд, ніхто пишно не святкував.
У залі, де був накритий святковий стіл, зібралася не тільки княжа родина, але й найближчі люди: подружжя, сини, Асмуд, Свенельд та інші високопосадовці. За всім цим з кухні спостерігала Есфір, важко зітхаючи.
— Що з тобою? – спитала Малуша, — чому зітхаєш?
— Мій Олег, — прошепотіла, — мій синочок… Мені не дозволяють навіть стояти біля нього!
— Невже не ти виховуєш княжича?
— Відколи народила: спочатку мені його приносили на годування, а потім і геть забрали, не давши стати матір’ю для нього. Ох, пам’ятай Малушо: ніколи не народжуй позашлюбну дитину від мужа знатного роду, бо тебе зроблять ніким, не віддадуть твою дитину. Дурна я була, що хотіла стати йому коханкою, все за багатством гналася! Жила б зараз поряд з Улебом, мала би все, що хочу, — знову зітхнула. — А тут я нікому не потрібна.
— Може, попросиш княжну виховувати самій хлопчика? Ти живеш тут, на Горі, щодня бачиш його.
— Тільки, як нянька. Мені сказали, що коли синові виповниться п’ять літ, я буду змушена покинути княжий дім. 
Дівчина витерла із жалю сльозу. Есфір ще раз глянула на сина, знову зітхнула і пішла геть із кухні. 
					*****
Святослав, перебуваючи в гарному настрої, пішов спочивати до своїх покоїв, де знову ж була Малка.
— Малушо.., — прошепотів, побачивши дівчину, — ти чудова…
— Княжичу, — вклонилась Малка. — Я запалила свічки…
— Я млію од твоєї краси! — обійняв її. Малка зашарілася, проте не змогла відмовити княжичу, котрий так палко дивився на неї. 
— Малка, Малуша… Яке ім’я… Ти… ти прекрасна! Як же я раніше не помічав цього?
— Ви марите, княжичу.
— Не кажи так! Називай мене Святославом. 
— Святославе, — кинулася до нього в обійми. Княжич тихо погасив свічки. 
Додому дівчина повернулася лише пізно ввечері, коли всі поснули. У хатині на неї чекав Добриня.
— Брате! – посміхнулася. — Рада тебе бачити! 
— Прийшла, нарешті… — прошипів. — Де ти так довго була?
— Я? — стрепенулася, відчувши щось недобре, — відпочивала.
— Часом не в покоях княжича?
— Ні, що ти, Добрине! — відмахнулася. — Ніколи!
— Не бреши мені! — підскочив до неї, схопивши за руку. — Я все знаю, все! О боги, який сором! — сів на лавку, схопившись за голову. — Моя сестра — коханка княжича, одруженого княжича! — закричав. — Що ти робиш, сестро?! Як ти так можеш чинити? Хіба я тебе цьому вчив? 
— Я кохаю його…
— Не кохаєш, а жадаєш його кохання. Ти іграшка для нього, не більше! Невже Есфір тебе нічому не навчила? 
— У них не могло бути майбутнього.
— Як і у вас, — підвівся і пішов до дверей.
— Брате! — кинулась зі сльозами до Добрині, — не йди, прошу! 
— Мені треба побути наодинці, — мовив сухо і вийшов надвір.
Вся Гора була у місячному світлі. Борисфен також виблискував під ним, заманюючи до себе. Вітер ледь-ледь шелестів. Зі сторони древлянських земель заходила гроза, раз у раз подаючи грізний гуркіт, — то Перун злився на княжий перелюб, кидаючи блискавки на землю.
Малка сиділа і зітхала: якою чудовою була ця ніч! На мить їй здалося, що Святослав покохав її, що зробить своєю дружиною. У голові лунали слова «приходь наступної ночі», від чого дівчина розгубилася: вибрати брата чи коханого.
*****
На дворі була страшна заметіль. Здавалося, природа злилася на закохану Малушу, котра могла ось-ось зробити щось невиправне, щось страшне. Лютувала буря, не даючи дівчині вийти з будинку та піти до Святослава. 
- Значить, сьогодні побудеш вдома. – посміхнувся Добриня. – Нічого тобі у княжому домі робити. 
- Як це – нічого? – махнула рукою. – Я зараз закутаюсь якнайтепліше та піду…
- Стій, дурненька. – спинив її брат. – Не нароби дурниць. – пильно дивився їй у вічі. – Ти для князя – іграшка, не більше. Він кохає Предславу, а не тебе.
- Ти це так кажеш, тому, що сам не маєш дружини? – ранила серце юнакові. – Не заздри.
 	Ключниця, закутавшись, швидко вийшла з будинку. Добриня виглянув у віконце та побачив, як сестра швиденько зайшла до княжих хоромів і зникла у них. Через якусь мить вікно у покоях Святослава стало світлим. Добриня зрозумів, що дівчина і цього разу ослухалась його.
 	Малуша пригорнулася до молодика. Він ніжно обійняв її і прошепотів:
- Я знав, що ти прийдеш…
- Я завжди приходжу.
- Ти не змерзла? – глянув на неї. 
- Ні, все гаразд, князю… - притулилася до нього ще більше. 
- Тебе ніхто не бачив?
- І не побачить… А як зустрінуть – то й що? Я – ключниця, маю право так пізно бувати у княжому домі.
- Ох, мила… - прошепотів ледь чутно. – Буде горе, якщо нас побачать.
- Не побачать.  І ніхто ніколи не дізнається.
 	Святослав відійшов від молодиці та виглянув з вікна на Гору, що вже спала у заметілі. Він мав змішані почуття: у глибині душі юнак кохав свою законну дружину, проте зараз до своєї прислуги він відчував дещо інше – захоплення, котре ось-ось могло минути. Князь не хотів образити свою кохану, проте, приховувати все також не міг.
- Знаєш, у мене є два сини… - промовив до Малки.
- У тебе чудові сини – соколи!
- Але у мене немає доньки… Іноді так хочеться мати таку маленьку княжну – красуню, грати з нею, бути її щасливим батьком. – відвів погляд. – Я хотів би мати донечку з такими очима, як у тебе… - підійшов до ключниці та обійняв її. 
- Краще, як би у неї були твої сині очі, в котрих я тону.
- Тонеш?
- Я завжди тонутиму.
- Ти подаруєш мені доньку?
- І сина, якщо захочеш. – прошепотіла.
 	Князь обійняв дівчину та щосили поцілував. Та пригорнулася до нього ще сильніше.
Не одна ніч минула від того дня. 
Ключниця і княжич бачилися майже щоночі, але так, щоб про це ніхто не знав, тим паче Предслава, котра досі вірила у їхнє з чоловіком кохання.
						*****
Предслава швидко зайшла до покоїв Ольги, що сиділа біля вікна, замислившись. Вранці княгиня повернулася до Києва і після сімейного сніданку покликала до себе дівчину. Її думки перервала невістка, прошепотівши:
- Ви мене кликали? 
- Звісно! Проходь-но… Сідай поряд. – посміхнулася. 
Уперше за всі роки дівчина побачила неприкрите волосся жінки з привітною посмішкою. Воно ще й було розплетене, довжиною до пояса. Цими світло-русими пасмами можна було декілька разів обмотатися, наче кожухом.
-	Ти здивована. – сказала. – Чому? Тебе дивує те, що сьогодні я незвично виглядаю?
-	Вибачте, княгине, проте… Так, мені не звично. – опустила очі. 
-	Але я не для цього тебе покликала. Твоя мати, Мирослава – благородного походження, чи не так?
-	Вона – онука болгарського цісаря Євпракса, від його єдиної і улюбленої доньки Софії, вдови. 
-	Її сюди привіз покійний князь Олег, і вона відразу ж стала моєю помічницею. А ти знала щось про батька, Предславо?
-	Знаю лише те, що він з цих земель і його батьком був відомий русич-воєвода.  
-	Не дарма я згодилася на ваш шлюб зі Святославом. – кивнула головою. – Ти – чудова матір для його синів, обожнюєш їх і виховуєш. Але є ще Есфір – не надто мудра дівчина, як ми бачимо. Невдовзі Олегові виповниться п’ять літ і його мати повинна покинути наші хороми.
-	Куди вона піде? – здивувалася. – А як же її дитина?
-	Мій Святослав недолюблює її, і ти це знаєш. – зітхнула. – Вона буде жити у Києві, швидше за все, на Подолі. Проте сама Есфір звідси не піде.
-	І що тоді робити?
-	Я хочу, щоб ти дала наказ їй покинути це місце. Раз і назавжди.
-	Але це жорстоко! – підвелася. – Я не хочу їй завдати болю! 
-	Вона змогла нашкодити тобі, пригадай-но… Тепер ти через це страждаєш, чи не так? Ця дівчина зруйнувала твої мрії про щасливу родину, про багатьох дітей!
-	Можливо, варто видати її заміж? – спитала боязко. 
-	Якщо захоче – вийде сама. – відрізала. – Це вже не наш клопіт. – зітхнула. – Я не хочу, щоб мій син був аби з ким… Есфір – не дурна дівчина, проте мудрості їй позичати потрібно. Знаючи її жагу до багатства, до щасливого життя я починаю остерігатися її. Вона, якщо забажає – знищить все, що захоче.
-	Допоки я дружина Святослава, то не дозволю їй. 
-	Знай те, що вона має доступ до того, що й князі… Згадай, як вона раніше куховарила, що добавляла у страви… А раптом їй захочеться кого-небудь отруїти? 
-	У Есфір немає доступу до кухні.
-	Допоможи відправити її геть з Гори і… Тоді ми всі будемо в безпеці. - губи Ольги затремтіли.
Предслава зітхнула. Молодиця чудово розуміла те, що колишня суперниця може їй загрожувати, проте не хотіла зашкодити їй. Для усунення дівчини їй було потрібне вагоме слово князя, що може стати жертвою інтриг. 
-	Я поговорю з Святославом, княгине. – кивнула головою. – Але маю умову… Я не хочу зашкодити Есфір. 
-	Ти і не зашкодиш. – відповіла жінка. 
Юнка кивнула по поспішила до дверей. 
- Предславо! – спинила її Ольга. – Мирослава пишалася б тобою… 
				*****
Того ж ранку Малуша зрозуміла, що ось-ось стане мамою. Поклавши руку на живіт, вона відчула легкий стук серця. Добриня глянув на неї і неабияк злякався: його сестрі загрожувала небезпека. Чоловік підійшов до неї і сів поряд.
— Сестро, невже?..
— Так, брате мій, — відповіла. 
— Ох, Малко, що ж ти накоїла? Навіщо? Невже тобі не шкода ні в чому не винної дитини? Ох, сестро… 
Дівчина не взяла до уваги пророчі слова Добрині та пішла до княжих палат, бажаючи розповісти Святославові все якнайшвидше. Вона бігла коридорами, наче тікала від ворога та час від часу озиралася довкола. 
У великій залі зібралося чимало вельмож — приїхала Ольга.
— Як там Улеб, мамо? — спитав Святослав.
— Княжить, сину мій. Бавить малих княжича Рогволода і княжну Божену. Обожнює їх. — Глянула на родину. — А ви як без мене?
— Державними справами займалися, княгине, — відповіла Предслава, — Ваших онуків виховували. 
Княгиня посміхнулася і дала новий наказ боярам.
— Ну що, бояри, провели уроки по землі руській? Навчили люд розуму?
— Провели, княгине! — вклонився один із них. — Все, як потрібно, зробили!
— Виділи люду княжому з казни трохи більше, аніж зазвичай! — махнула рукою. — Всім розкажи, що так Ольга веліла, княгиня всія Русі! 
— Слава Ользі! — вигукнули у залі. — Слава Ользі! – почали бити чолом. 
Побачивши знак від жінки, вийшли всі присутні, окрім Святослава, Предслави, Асмуда і Свенельда. Ярополк та Олег, обійнявши бабусю, пішли до своїх покоїв.
— Де Есфір? — грізно запитала княгиня. — Приведіть її сюди! Негайно!
Асмуд зі Свенельдом вийшли геть і вмить повернулися з жінкою.
— Сьогодні твоєму синові виповнилося п’ять літ, — розпочала розмову Ольга, — я із доброти свого серця дозволила тобі виховувати його, але цей час добіг кінця: ти повинна покинути княжий дім.
— Княгине, я зможу бачити Олега? — боязко запитала Есфір. — Я не зможу без нього, княгине, не зможу…
— Це не обговорюється. Хлопчик повинен зростати у нормальній сім’ї, а не з тобою! — відрізала. — Тобі тут не місце!
— Княгине, прошу, — заступилася Предслава. — Дозвольте Есфір, вона мати.
— Не смій за неї слово замовляти, а то і тебе вижену, — підвищила голос княгиня. — Свенельде, Асмуде, виженіть цю жінку звідси! — вказала рукою та двері. — Негайно!
Есфір упала на коліна, благала Ольгу не виганяти її, але княгиня була непохитна. Бідолашну жінку схопили під руки і вивели геть.
За всім цим спостерігала Малуша. Її серце краялося від побаченого і вона перелякано погладила живіт.
— Я нікому тебе не віддам…
Із зали швидко вийшла княгиня з родиною. Дівчина, побачивши їх, вклонилася. 
— Іди за мною! — наказала ключниці грізним тоном.
Малка зайшла з нею до покоїв, де Ольга нарешті заспокоїлася.
— Як ти, освоїлася? — звернулася до Малки.
— Так, княгине…
— Сподіваюся, тобі подобається робота? — мовила ніжно.
— Ви вибрали мені найкращу працю! — поцілувала руку княгині. — Для мене велика радість бути Вашою ключницею! 
— Що там коїться?! — здивувалась, почувши крики з вулиці та підійшла до вікна. — Глянь-но! — покликала дівчину.
Перед ґанком воєводи затримали Есфір, котра намагалась проникнути до будинку.
— Віддайте мені сина! Олеже, соколе мій! — кричала щосили, але чоловіки не пускали її до покоїв. — Олеже!
— Забудь про нього! — крикнув Свенельд. — Іди геть звідси! 
— Віддайте мені Олега! — побивалася жінка. — Де мій син?
Асмуд відштовхнув її і Есфір впала додолу. Жінка не здавалася. Вона витерла сльози, і діставши ножа, котрий був прив’язаний до литки, знову заволала.
— Віддайте мені сина, або я вкорочу собі віку! — підняла ножа. 
— Ти що, здуріла? — кинувся до неї Свенельд, намагаючись забрати зброю, — навіть не думай! 
— Нехай весь люд знає, якою страшною є наша княгиня! Ольго, ти чуєш мене, Ольго? — поглянула на вікно, де стояла княгиня. — Нехай всі знають правду, — і впала на ножа.
Княгиня відскочила від вікна, і сівши на ложе, заплакала. Малка важко зітхнула, і вже не на жарт перелякалася за себе.
                       				*****
Уночі, коли всі заснули, Малуша знову прийшла до покоїв Святослава. Княжич не очікував її побачити. 
— Княжичу, вітаю Вас!
— Малко, чому ти тут? Я тебе не кликав, — мовив суворо.
— Мені треба з Вами поговорити.
— Це так необхідно? — здивувався, — є про що? 
— Це дуже важливо, — підійшла ближче. — Ви кохаєте мене?
— Ох, дурна дівчино, — посміхнувся і вмить став сумним. — Ти знаєш мою відповідь: я княжич, а ти проста ключниця. 
— Есфір також була простою людиною. Хіба це вас спинило?
— Замовкни! — обірвав її. — Що було, те було. Якщо ти прийшла тільки заради цієї розмови, то йди геть.
— Я бачила її страждання. Невже Вам її не шкода? Вона ні в чому не винна. А Олег? Як він тепер житиме без матері?
— Я не хочу більше такого, — глянув Малуші в очі. — Забудь мене, і негайно забирайся звідси! Я нікому не хочу завдати болю. Якщо княгиня дізнається про наші зустрічі, то зітре тебе на порох, — відвернувся до вікна і промовив. — Покинь мої покої. 
Дівчина, пустивши сльозу, зітхнула і прошепотіла:
— Святославе…
— Іди геть, — мовив сухо.
— Я Вас не забуду, — пішла до дверей, але княжич спинив її.
— Не та мати, що народила, а та, що виховала. Запам’ятай це!
Зайшовши до свого будиночку, ключниця заплакала. До неї підійшов схвильований Добриня, намагаючись втішити, проте дарма. 
— Сестро моя, що трапилося? Хто тебе образив?
— Святослав. Сказав, що нам не треба більше бачитися!..
— А я ж казав тобі, Малушо, що не можна тобі з ним бути. Згадай Есфір, моя мила! Згадай! 
Малуша ще ніколи не відчувала такого страшного болю, що з’їдав її зсередини. Вона стримувала сльози, не зважаючи на те, що поряд був Добриня, котрий хотів їй допомогти. Дівчина помітила, що брат задумав щось неладне, щось таке, що могло б нашкодити їй та її майбутній дитині.
- Добрине… - якось прошепотіла до нього. – Ти дуже дивний… Невже щось задумав? 
- Малко… - пригорнув свою сестру. – Нам потрібно поїхати звідси. 
- Навіщо? – здивувалася. – Ні-ні, не варто… Нам і тут добре.
- Ти розумієш, що буде, коли княгиня дізнається про вашу інтрижку зі Святославом? 
- Нехай судить нас…
- Ось тебе вона і засудить! – гримнув. – А дитина? Ти про неї подумала?
- Це її нащадок.
- Вона зживе тебе зі світу! – мовив. – Потрібно їхати. 
- Куди ми поїдемо? – опустила очі.
- На батьківщину, до Іскоростеня.
- Але ж він не наш…
- Ми там народилися… Ця земля віддавна належала нашим предкам, княжно Малуше!
- Княжно?
- Саме так… Ти народиш князя чи ж бо княгиню, що правитиме там!
- Не кажи дурниць, Добрине! – махнула рукою. – Ми – рабичі…
- Ніякі ми не рабичі! Хто тобі таке сказав, га?
- Княгиня Ольга…
- Вона сама не із знатного роду, тому не слухай її. – глянув у віці сестрі, взявши її за плечі. – Княгиня прийшла сюди невідомо звідки уже нареченою княжича Ігоря, коли ще був живий Олег… Хоча подейкують, що вона – онучка Аскольда.
- Аскольда? – здивувалася. – Але ж…
- Вона ніколи не мстила за смерть предків. Вона розумно вчинила, пробачивши все ворогам і ставши їхньою правителькою. Так і ми зробимо.
- Я могла би стати тут княгинею, тут, поряд зі Святославом.
- Сестро! – зітхнув. – Він вже має княгиню. І має нащадків. – на мить замислився. – Пам’ятаєш, що трапилося з Есфір?
- Так, брате…
- Я не переживу, якщо з тобою щось трапиться… - обійняв Малушу.
- І піду до княгині та попрошу звільнити мене.
- І завтра вранці ми поїдемо.
 	Ключниця кивнула головою. Вранці вона поправила свій сарафан так, щоб не було видно невеличкого животика та перев’язала талію фартухом. Дівчина швиденько вискочила з будиночку і направилася до княжих покоїв, щоб попросити Ольгу про волю, котру вона ніколи не мала.
 	Ольга як раз була у трапезній. Сніданок уже закінчився, проте жінка залишилася, щоб поговорити з кухарями. Вони, один за одним, ставили на стіл свіжі страви, а княгиня слідкувала за цим.
- Чудово! – сплеснула вона руками. – До свята усе готове.. – глянула на прислуг. – Ви пам’ятаєте, що за свято? 
- Звісно, княгине… Гряде Благовіщення! – посміхнулася.
 	У дверях стояла Малка. Вона спостерігала за всім, що відбувалося у приміщенні. Коли одна з кухарок проходила повз дівчину, то раптом випустила тарілку з рук і дівчина нахилилася, щоб допомогти усе зібрати. Її фартух раптово розв’язався і впав долу. Ключниця швидко підвелася, схопивши його до рук і знову зав’язала. Її руки тремтіли і молодиця поблідла. 
 	— Чому тремтиш, тобі зле? — підійшла до княгиня, глянувши на опущені очі. — Ти плачеш?
— Ні, що Ви…
— Не смій мені брехати, бо лихо буде! — Ольга похмурніла, побачивши, як бігає погляд служниці.
— Ні, ні! Я не брешу Вам…
— Що ти вчора робила у покоях княжича?
— Приносила йому ліки…
— Які ще ліки?
— Коли Ви були у Вишгороді, княжна Предслава…
— Це я знаю. Але вчора вона не просила тебе про це.
— Я вирішила сама.
— Навіщо? А раптом ти якесь приворотне зілля йому дала? 
- Ніколи, нізащо! 
Раптову грізність княгині змінила ніжна посмішка.
— Ти так погарнішала, поки мене не було. Я знала, що ця посада піде тобі на користь. Ох, пригадую, яка ти була худюща! 
Малуша також посміхнулася, але не надовго. Ольжин погляд впав на маленький, ледь помітний живіт рабині. 
— Як ти посміла?! — кинулась Ольга на дівчину, — що ти коїш? — вдарила її в лице. — Змія!
— Княгине, я не розумію, про що Ви!
Та смикнула дівчину за сарафан, котрий приховував ледь помітний живіт. Ключниця відвела очі.
— Як ти посміла приходити до княжича?! Хто дозволив?! Як ти посміла?!
— Це випадково…
— Це його дитина? – вказала на живіт. 
— Його…
— Скільки?
— Як Ви поїхали…
— Асмуде! — гукнула. — Поклич-но сюди Добриню. Негайно!
На крик матері прийшов Святослав.
— Що трапилося, мамо? — побачивши Малку, опустив очі.
— Вітаю тебе, мій соколе, — підійшла до княжича. — Як бачиш, моя ключниця носить твоє дитя. Вона не бреше, мій милий? 
— Мамо… — не встиг сказати Святослав, як ввійшов Добриня.
— О, як добре, що ти тут, — вказала рукою на Малку. — Ти знав?
— Знав, княгине…
— Я вас виховала, вигодувала, а ви мені так віддячили? — розгнівалася. — Невже я це заслужила?!
— Княгине… — прошепотіла Малуша, але жінка не дала їй говорити.
— Ви негайно покинете Гору, та й Київ узагалі, — глянула на Святослава. — Сину, ти нічого не скажеш? Чому мовчиш? Соромно, так?
— Я не признаю її, — сховав погляд від дівчини, що пильно дивилася йому у вічі. — Нехай їде.
— Поїдете на північ, — сказала сухо, і давши жест рукою, стала ще чорнішою, ніж була. — Свенельд та Асмуд вас відвезуть. Завтра вранці вашого духу тут не має бути. Чули?
— Так, княгине, — мовив Добриня. Обійнявши сестру, покинув з нею покої Ольги. Святослав схилив голову.
— Обіцяйте, що Предслава не дізнається про це, — звернувся до матері.
Жінка кивнула головою, відчувши гіркоту синового вчинку.
Наступного ранку воєводи, посадивши на сани брата з сестрою, покинули Гору. Ольга стояла біля вінка і перехрестила їх, прошепотівши якусь молитву, котру княжич майже не чув. 
— Не шкодуєш, що так сталося? — спитала у сина. — Це ж твоя дитина…
— У мене вже є двоє дітей.
— А совісті та віри немає. Ох, який ти дурний, мій сину! Невже цьому тебе ми з батьком навчали? Невже цього хотіли? Бачив би це Ігор — не простив би тобі, зненавидів та прогнав би!
— Якщо я такий поганий, то чому Ви мене так любите?
— Бо ти моя дитина, Святославе. Бог каже, що потрібно приймати людей такими, якими вони є.
— Навчайте Улеба як жити, а мене не треба! — гримнув і пішов геть.
Ольга важко зітхнула, і, запаливши свічки у кутку, почала молитися.
*****
Святослав стояв біля вікна у залі. Його настрій був аж ніяк не добрим, туга охоплювала серце. Ні Предслава, ні двоє синів ніяк не веселили його. Він чудово розумів, що завдав чимало болю Малуші, зламав їй життя, погрався, наче з іграшкою. Тепер у нього буде ще одна дитина, знову від простолюдини, від тієї, котра, на його думку, не вартує навіть мізинця особи княжого роду.
 	Його роздуми перебив Асмуд. Чоловік повільно підійшов до князя і тихо промовив:
- Святославе, до Вас прийшли…
- Хто? – здивувався. 
- Посол від Вашого брата Улеба. 
- Що він хоче? – відійшов від вікна та сів на престол. 
- Сказав, що це – особисте. 
- Нехай зайде! – махнув рукою. – Сподіваюся, він має гарну звістку.
 	Гридь підійшов до дверей і відчинив їх. До Великої Зали зайшов юнак років двадцяти та вклонився князю. Він тримав у руках невеликий сувій, перев’язаний червоною стрічкою.
- Князю… - промовив. – Князь Улеб Ігорович прислав мене до Вас, бажаючи поговорити…
- Кажи, вою, я тебе слухаю. – відповів. 
- Він просив передати це Вам. – простягнув сувій до княжої руки. – Просив, щоб Ви добре подумали над усім цим… 
 	Святослав швидко розгорнув папір та почав читати. За лічені секунди він похмурнів, насупився і підскочив, немов ужалений. Асмуд зробив декілька кроків назад, а гонець схилив голову, розуміючи, що князь чимось не задоволений.
- Скажи-но мені, вою, - підійшов до молодика. – Коли твій князь дав тобі це… Він добре подумав? Чи може був п’яний або ж занедужав? 
- Він був нормальним, Святославе Ігоровичу. – відповів. 
- Ха, сина мого хоче забрати… - прошипів крізь зуби. – Слухай-но, Асмуде, що пише мій дорогий родич… - почав читати листа. – У мене є один рідний син! А Олега він хоче взяти до себе на виховання, обіцяє його на ноги поставити… Ха! – глянув на гінця. – Передай своєму князю, що своїм чадом я сам займуся, а він нехай своїх діток на ноги ставить! – порвав папір. – А тепер іди звідси! – гримнув. Молодик ще раз вклонився і вийшов геть. 
- Князю, навіщо Ви з ним так? Улеб Ігорович…
- У нього є дружина, діти, велике місто знаходиться під його владою… Що йому ще потрібно? Я чудово знаю, що він кохав Есфір, полюбив нашого сина, проте…
- У Олега його очі. – відмовив чоловік. 
- Не його! – гримнув ще сильніше. – У хлопця очі нашої княгині Ольги, його бабусі. – знову підійшов до вікна. – Він так схожий на Есфір…
- Можливо, за це князь і любить його?
- А за що він ще може любити чужого сина? – лукаво посміхнувся. – У мене двоє синів, Асмуде, двоє соколів… Як колись було у мого батька, Ігоря.
- Вони – Ваша гордість.
- І тільки моя… Хоча, ти знаєш, як Предслава любить їх.
- Вона ще й пробачає немало. – опустив очі. – Як би я міг їй допомогти…
- Ти служиш мої родині, гридю. Це – найкраща допомога. 
- Нехай боги дадуть Вам з моєю сестрою багато діточок! – посміхнувся. – Щоб Ви ніколи не знали горя!
- Коли я уже не матиму сил правити, то залишу князем у Києві Ярополка, а Олега – відправлю до інших земель.  

 					***
Улеб чудово розумів те, що старший брат відмовить йому у вихованні Олега. Не зважаючи на це, він постійно очікував на розуміння брата та підтримку матері, котра, як не як, дуже любила молодшого сина-християнина. Його серце розривалося на шматки: поряд була кохана дружина, двоє маленьких діточок, а десь там, у далекому Києві був син Есфір, котрий потребував батьківської турботи. Князь чудово розумів те, що Предслава добре піклується про прийомного сина, навіть більше, аніж про власного. 
	Коли на порозі хоромів з’явився гонець, то Улеб неабияк зрадів. Він наказав якнайшвидше провести молодика до зали, де очікував на нього з Марією, що ні на крок не відходила від чоловіка.
- Вітаю Вас, Улебе Ігоровичу! – вклонився гість. 
- Проходь-но, шановний… - махнув рукою. – Ну що, князь Святослав отримав мого листа? Якою була його відповідь? – зосередив погляд на юнакові. – Кажи ж бо, не соромся!
- Святослав Ігорович відмовив… - прошепотів гонець. – Він порвав Вашого листа, а потім висміяв Ваше прохання.
- Дурень! – підскочив юнак. – Як він так може! – загримів на всю кімнату. – Я до нього зі всією душею, а він!.. Ух!.. – на мить затих. – А княгиня Ольга? Вона була присутня при тій розмові?
- Ні, князю… - опустив очі. – Мені шкода…
 	Здавалося, що чоловік ось-ось вибухне від люті. Він почорнів, неначе грозова хмара та грізно глянув на гінця, а потім підійшов до вікна, подивившись у бік столиці.
- Улебе, що ж ти так… - промовила Марія, підійшовши до князя і притулилася до нього. – У тебе є двоє чудових діток – у твого брата таких немає. І ніколи не буде.
- Ти не розумієш, Маріє… Далеко, у Києві, є син Есфір, котрий…
- Що ти все заладив про того Олега та Есфір? – відійшла від нього. – Досить уже, га?
- А раптом Олег – це…
- Не раптом! – гримнула. – А ти! Вийди звідси! – вказала гінцеві на двері. – Швидко! 
- Маріє, заспокойся… - промовив Улеб. 
- Я не розумію, як я стільки років прожила поряд з тобою. – зітхнула. – Я подарувала тобі донечку: вперше за багато поколінь у твоєму роду народилася дівчинка! Ти прийняв мого сина, зробив мого батька управителем Полоцька – за це я вдячна тобі! Проте лізти до родини свого брата – занадто, Улебе!  
 	Князь схилив голову та опустив очі. Тепер туга ще більше краяла його серце, завдавала нового, нестерпного болю.

ID:  748562
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.08.2017 12:58:45
© дата внесення змiн: 31.08.2017 12:58:45
автор: Ольга Плай

Мені подобається 1 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (368)
В тому числі авторами сайту (3) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

norton, 31.08.2017 - 18:03
"Надворі була страшна заметіль" "надворі" треба разом; там в тексті, де "посмішка, посміхнутися", має бути "усмішка, усміхнутися"; я вражений. ви вже дописали цей роман чи видаєте частинами в міру написання? хоч би як, вражений. проза, та ще такі великі форми – таке мало кому дається
 
dovgiy, 31.08.2017 - 15:23
Із задоволенням дякую Вам і за цю частину Вашої роботи! Зичу подальшої наснаги та міцного здоров'я!
12 16 flo12 flo12
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
x
Нові твори
Обрати твори за період: