Замостилась у хмаринку казка,
Із дощу зіткала чудеса.
Миле літо, не спіши, будь ласка,
Он навколо ще ж яка краса!
Килимком злягли високі трави,
А кленове гілля - до землі!
У духмянім подиху отави
Стишились цибато журавлі.
Висота всміхається промінням,
Над землею сяйва благодать.
Дозріває у теплі насіння,
Зорі чорнобривцями горять.
Не спишу краси і ласки літа.
Поруч стільки див дарунком нам.
Пригорнути б до душі зуміти
Сонцеликий неповторний храм...
На вітрах замріяні жоржини...
Серпнем дозирають теплі дні.
Барвами із літньої картини
Осінь розмалюю у вікні.
У тебе, Таню, образи дивовижні, неймовірні, утаємничені.. Так умієш тільки ТИ... Щиро радію можливості читати твої вірші... Хоч і сто чоловік візьмуть цю красу у обране, я візьму просто негайно...
Ні, звичайно, я сприймаю і розумію вірші, в які поети додаюсь краплинки осіннього суму й гіркоти, але, признаюсь, отакі - різнобарвні і оптимістичні - гріють мене зсередини! Чудово, Тетянко!
Світланко, так щиро вдячна тобі за зустріч і коментар, не хочеться літечко відпускати, от і мудруємо у слові продовжити. Я осіння жінка, тому і до осені йду радісно