Нехай ти випита чужим,
Й мені залишилось по тому
Волосся кришталевий дим
Очей твоїх осіння втома.
О вік осінній! Ця пора
Дорожча від років весня́них.
Ти до вподоби устократ
Моїй, поетовій уяві.
Ніколи серцем не кривлю,
І ось тому на голос чванства
Зізнаюсь чесно, без жалю,
Що я прощаюсь з хуліганством.
Пора залишити уже
В минулім бунтівну відвагу.
Бо серце сповнила до меж,
Холодна і похмільна брага.
Уже й мені задзеленчав
У шибу вересень багряний,
Щоб готувався я, стрічав
Його розмірену появу.
Багато з чим тепер мирюсь
Без примусу і без утрати.
Інакшою здається Русь,
Інакші - цвинтарі і хати.
Прозоро я дивлюсь навкруг
І бачу там, отут чи десь там,
Що ти єдина, сестро-друг,
Могла йти поруч із поетом.
Що лиш одній тобі би міг,
бо ж сталість у собі плекаю,
Розповісти про сум доріг
І хуліганство, що минає.
__________________________________________
Пускай ты выпита другим,
Но мне осталось, мне осталось
Твоих волос стеклянный дым
И глаз осенняя усталость.
О возраст осени! Он мне
Дороже юности и лета.
Ты стала нравиться вдвойне
Воображению поэта.
Я сердцем никогда не лгу,
И потому на голос чванства
Бестрепетно сказать могу,
Что я прощаюсь с хулиганством.
Пора расстаться с озорной
И непокорною отвагой.
Уж сердце напилось иной,
Кровь отрезвляющею брагой.
И мне в окошко постучал
Сентябрь багряной веткой ивы,
Чтоб я готов был и встречал
Его приход неприхотливый.
Теперь со многим я мирюсь
Без принужденья, без утраты.
Иною кажется мне Русь,
Иными - кладбища и хаты.
Прозрачно я смотрю вокруг
И вижу, там ли, здесь ли, где-то ль,
Что ты одна, сестра и друг,
Могла быть спутницей поэта.
Что я одной тебе бы мог,
Воспитываясь в постоянстве,
Пропеть о сумерках дорог
И уходящем хулиганстве.
