|
Літо… Яскраве сонце пробудило Валентину… Вона в ліжку, проміння падало прямо на обличчя, пригріло. Повернулася на бік, нагадала, що в відпустці, усміхнулася, можна довше поспати.
В кімнаті тихо, лише чути годинник, так чітко б`є неначе крокує, напевно відраховує так і роки, подумала…. Чому так поспішають і хто керує часом і життям?! Здається, щоб не сталося, а час іде і годинники все його супроводжують своїм музичним тактом -»Тік - так. Тік - так. Тік – так».
Потягнулася, труснула головою, пофарбоване в каштановий колір густе волосся розсипалося по подушці, немов розчісувала руками, від задоволення примружувала очі і просто дивилася в вікно. По синь о- блакитному небу немов розсипаний пух, де – не - де виднілися маленькі біленькі хмаринки.
Треба вставати, бабуся напевно вже пішла на базар, а Сашко довго буде спати, його, чи й добудися зранку…
Так час пливе, вона добре відчувала, дивлячись на сина. Та помилка зроблена в молоді роки залишила рану на серці. Та одночасно придавала сили. Дивлячись на Сашка, відчувала, що не все втрачено, треба жити, радіти. Адже хлопчик ріс розумним, винахідливим, ласкавим, ще й не дуже вередливим. Та хто батько його, вона так і не змогла пригадати.
Їй тоді було вісімнадцять, мріяла вчитися на лікаря, хоча батьки говорили, що туди треба гроші, так просто не поступиш, все ж наважилася, хотіла обійтися без опіки.
Здавалося все добре, вирвалася на волю, від батьків, від їхніх нарікань, хотіла самостійного життя. Їм все було не так, то не йди до клубу на танці, то не одягай коротку спідницю, то не фарбуй волосся та не роби макіяж. А воно ж молодість, так хотілося бути примітною. Хоч і славна, очі – волошки, сині – сині, круглолиця, щічки, як рум`яне яблучко. Та хлопці, все чомусь обходили, як кажуть стороною, немов не помічали її.
Так, вона одягала коротеньку спідницю, але ж було що показати, ніжки витончені, красиві. Все крутилась перед дзеркалом і в думках, адже гарна я…
Кожному хлопцеві, кожній дівчині в такому віці хочеться комусь подобатися. Хочеться, щоб хтось звернув увагу, адже це життя…
Хоч село і велике та хлопців замало, десь роз`їхалися, хто на навчання, хто на роботу. Роботи тут вдосталь та працювати біля землі важко. Дівчина роботи не цуралася, вдома завжди без нарікань обходила господарство. Але теж мріяла вирватися з села, побачити світу, як живуть інші люди.
Цілий рік працювала в колгоспі, на різних роботах, з весни на полі, засмагала під сонцем, збираючи полуниці, згодом на току і інколи секретарем в приймальні, вміла друкувати на машинці.
Ось і червень місяць, грошей трохи склала, ще й батьки дали і задоволена поїхала вчитися в обласне місто.
Документи здала в медінститут. Познайомилася з місцевими хлопцями і дівчатами, які теж мріяли навчатися, отримати диплом лікаря. Вони допомогли їй поселитися в гуртожиток. Хлопці занесли завідуючій пляшку коньяку й коробку цукерок, вмовили дати їй дозвіл на проживання до закінчення здачі екзаменів. Вона мала бажання знайти роботу, щоб, ще трохи заробити грошей. В одному з продуктових магазинів влаштувалася на сезонну роботу. З ранку до вечора надворі продавала морозиво.
Ввечері збиралася весела компанія, спілкувалися, гуляли по місту, по набережній, а часом у когось на квартирі. Жарти, танці, келихи пива, коктейлі, морозиво…. молодь уміла веселитися.
Все склалося добре… Прийшов час іспитів і вже позаду перший екзамен.Задоволена компанія вирішила відсвяткувати вдома в однієї з дівчат. Батьки Наді були на дачі. Весела компанія, чоловік десять, несла «Шампанське», горілку, вино…
Дівчата готували «закусон», як сказав Олександр, який все позирав на Валю. Сміливо підійшов Євген, змірявши її поглядом з ніг до голови, лукаво усміхнувся й відразу чмокнув в щічку. Вона непривітно зирнула та він зауважив,
-Розслабся, життя одне, лови миті щастя.
А він гарненький подумала та й Олександр нічого, можна на якийсь час закрутити. Та багато часу не треба…. Вона добре «відірвалася», вже себе не стримувала. Хлопці обіймали її, цілували, коли танцювала, то з одним, то з іншим.
Здавалося, інші десь поховалися, хтось курив на балконі, хтось обіймався в кутку. Вона сиділа на дивані між двома хлопцями. Вони веселі, пропонували випити, обіймали за плечі, привітно заглядали в очі, посміхалися.
Напевно добре вдарило в голову «Шампанське», а може, щось підсипали, вже потім думала дівчина, коли вранці проснулася в чужому ліжку. Сталося, те, що сталося та так і буде заспокоїла себе, що одна така?! Чомусь махнула на себе рукою, колись все рівно мало статися.
Надя зайшла до кімнати,
-Ну, як тобі наші хлопці? Ти молодець, тихенька, а відразу знайшла собі пару.
У відповіть лише зиркнула, здавалося хотіла запитати з ким була та вирішила не варто. Піде слава, судитимуть, що навіть не знаю з ким з них переспала.
Біля інституту людно, один екзамен залишився. Вона вчора вистояла цілий день на сонці, аж в голові паморочилося, журилася, якби це вже здати останній екзамен. Але ж ті здала добре, надія поступити втішала її, все ж я молодець. Ще раз напружитися і все, я вивчуся на терапевта, ото буде класно, багатіла думкою.
Весело грала музика, молодь збиралася » обмити» останній екзамен. На душі тривожно, думки за навчання, може таки поступить, може досить балів? Хвилювалася за останній екзамен, відчувала, що ледве здала, яка буде оцінка, чи все вірно написала?
Сьогодні Олександра не бачила після екзамену, з ними на вечірку не пішов. Зате Євген не не лишав її без уваги. Тут і цукерки і поцілунки, і морозиво одне на двох, кусали по черзі, а потім цілувалися. Євген все просив випити коктейль та їй, чомусь не сподобався його запах. Взагалі вирішила сьогодні нічого не пити. Всі в гарному настрої, досхочу натанцювалися, молодь раділа, адже всі екзамени позаду.Євген запропонував прогулятися містом.
Підкралась ніч... Місяць тарілкою, мерехтів, то яснів, то ставав блідим, зорі переливалися від його мінливості, неначе підморгували, танцювали. Місто потопало в світлі ліхтарів. Погода чудова… тепло і привітно обіймав легенький вітерець, від річки несло прохолодою.
Йшли обійнявшись, неначе знали один одного багато років, розмовляли про все, і про життя, і про навчання, і про погоду. На набережній Євген запросив в нічне кафе, де пили каву, він розповідав про своє дитинство, проте, що дуже любить своє місто і планує тут прожити все життя. Уважно слухала, був приємним співрозмовником, до того ж не поводився нахабно, склав враження вихованого хлопця, не таким, як вона побачила його вперше.
Під ранок поверталася в гуртожиток, старенька вахтер, щось бурчала під ніс, коли відчиняла двері, позираючи на Євгена усміхнулася,
- Прощайтеся вже! Ой, де ж мої літа… О - хо – хо -хо – хо … Коли пробігли, чому так швидко летить час…
Так, час дав про себе знати… У Валі змінилося ставлення до життя, коли відчула не ладне з собою. Зробила помилку, ото дурепа, як так, чому відразу? Ледь матюки не гнула в свою сторону, витворила, досягла, чого? Себе ганьбила, стояла під дверима в поліклініці, на дверях табличка «Гінеколог».
Вийшла вся розчервоніла, в скронях, аж пекло, гуділо в голові і серце здавалося вискочить. Ні аборт, ні- ні, цього робити не можна. Стільки було прочитано медичних книг, краще не йти на такий ризик. А куди йти, що робити? Сонце світило в обличчя, найменший звук дратував, хотілося кричати, плакати і здавалося не йшла, а летіла.
Забрала документи з інституту там тільки знизали плечима, адже шанс є поступити, балів достатньо. Та, що буде комусь розповідати? То напевно так мало бути, сама винна, що кому говорити.
Добре, що гроші мала. Винайняла квартиру, треба працювати, жити, а далі життя покаже. Кілька ночей в ліжку подушка мокра від ридання, від каяття та, що хіба повернеш час і ту подію, що сталася?! Біль у душі намагалася втримати та все ж знову й знову сльози текли річкою. Та ні, треба себе брати в руки, невже така слабка? Вкотре запитувала себе, ні, маю бути сильна, адже в мені є дитя, що воно винне?! Мабуть буде важко. Але вирішила додому не повертатися.
По - перше не хотіла пересудів односельчан, по - друге, старша сестра заміжня, не раз попереджала, щоб не спіткнулася в житті, вчила, інший раз діставала розмовами. А воно мабуть так все навмисне сталося, думала, йдучи по дорозі на роботу. А на п`ять років менший брат, то хлопець - урвитель, з ним батькам достатньо замороки. Завжди знайде з ким побитися, вчився зовсім погано, по зрівнянню з нею, сьомий клас, саме каверзний вік, хоча помилок можна зробити і вже дорослим. Такий собі зробила висновок і думала, все думала, що робити далі?
Вирішила подзвонити до батьків повідомити, що в інститут екзамени провалила, тож залишиться працювати в місті, готуватиметься, щоб спробувати на наступний рік.
Закінчилося літо, до інституту навіть не підходила, не хотіла зустрічатися зі знайомими, не поцікавилася, хто поступив, хто ні.
На роботі справи пішли краще, перевели працювати в магазин, у відділ косметики. Тут було легше, не так діставав токсикоз, запахи здавалися більш приємні та і не на сонці, хоч і вересень місяць та надворі спекотно.
На вихідний день вирішила поїхати до бабусі в невеличке районне містечко. Це мама батька, хоча вона й не любила невістку та до онуків ставилася прихильно. Правда рідко приїжджала, працювала вчителькою початкових класів.
Добре, що електричкою їхати не довго, година пролетіла швидко, тільки трохи нудило. Ремонтні роботи на вокзалі відволікли від думок, які цілу дорогу переслідували її. Поспішаючи пройшла, бо дуже смерділо фарбами.
Вирішила пройтися пішки, дві зупинки від вокзалу, це не так далеко. Цього дня погода трохи зіпсувалася, мабуть вночі пройшов невеликий дощ, сиро й прохолодно. Небо частково затягнуте сірими хмарами.
Катерина Петрівна привітно зустріла онуку, адже не бачилися, ще з Різдва. Обіймалися, цілувалися, бабуся швидко поставила на стіл солодощі й каву. Вже пригощала онучку,
-Бери сонечко, вибачай, що є! Ще обід не готувала, ти ж знаєш, одна, їсти багато не готую. Та вже зараз ми з тобою разом, щось смачненьке приготуємо. Ну розповідай, як ви там ? Що новенького?
-Та ні я кави не п`ю, якщо можна чаю.
-Ти не соромся, он, сама, візьми в серванті, - сьорбаючи гарячу каву, запропонувала бабуся.
Зацікавлено зирнула на дівчину, адже знала, що та дуже любила каву , вразило її і те, що обличчя зовсім без макіяжу.
-У тебе мабуть, щось сталося, помітила по тобі, подорослішала, нарешті стала менше мазюкатися.
Валя випила чашку чаю мовчки. Але потім приподнесла бубусі, як кажуть на тарілочці сюрприз, все розповіла.Знала, що розмова відбудеться без істерики, адже вона вчителька, завжди спілкувалася стримано, навіть тоді, коли були якісь непорозуміння.
Її сімейне життя - теж не подарунок, чоловік прожив з нею двадцять років. Підняв двох хлопців на ноги, дав середньо - технічну освіту І поїхав у обласне місто, працював водієм трамваю, там знайшов собі жінку, залишився з нею.
Дівчина емоційно розповідала, розчервонілася, знову наливала й пила чай, час від часу витирала чоло.Суворий погляд бабусі, уважно слухала, зразу поблідніла,згодом почервоніла, хитала головою. Взяла за руку, важко перевела подих,
-Он воно, які справи…. Значить вирішила батькам не говорити?! Думаєш сама потягнеш?
Вже лагідніше подивилася на онучку, легенька усмішка на обличчі,
- Будеш сина мати.
І встала із-за столу. Валя здивувалася,
-А ви, як знаєте?
- Знаю… І знаю те, що ти б хотіла в мене жити, хіба ні?! Адже думка така, була напевно? Я тобі відразу скажу…
Її немов обухом по голові стукнули, від несподіванки, аж рота роззявила. Адже ж насправді так, вона думала, що це буде найкращий варіант, якщо бабуся запропонує їй залишитися. Знала, що самій важко виховати дитя, тим паче не маючи своєї домівки.
- Підеш у декретну відпустку, приїжджай, мені не буде самотньо, я вирішила йти на пенсію, давно пора, піду на відпочинок.Гадаю досить, добре наробилася, вже пристала, нехай молоді собі пенсії заробляють. І з вами буде веселіше жити, не буду одна в чотирьох стінах. Та й хата в мене добротна, ще й на твій вік стане й непогане місце, недалеко вокзал й до центра рукою подати.
Валя задоволено спішила на електричку. Помітила, що покращилася погода, із - за хмар привітно світило сонце. Підбадьорювало її, ще більше підняло настрій Навіть не мала гадки, що так легко вирішить проблему, як добре, що є бабуся.
Катерина Петрівна відразу сіла написати листа до сина, щоб не хвилювалися. Дала знати, так, як в інститут не поступила донька, то тут в містечку знайшла роботу, в неї буде жити, а там час покаже, як буде далі. В листі все не опишеш, знаючи сина, його запальний характер, вирішила подробиці не писати, гадала, що згодом приїде, про все сам дізнається.
Пройшов час… Надворі весна, Катерина Петрівна, біля паркану, возила в колясці правнука. Він вигинався, не хотів лежати, ручками хапався за поручні, підіймався.
Здалеку побачила сина з невісткою, розхвилювалася, подумавши, що на неї чекає серйозна розмова.
-О! Вікторе, Оксанко, нарешті приїхали. Дивись Сашенько, подивися сонечко, твої бабуся й дідусь приїхали, - говорила і брала малого на руки.
Вони подивилися на неї насторожено, прискіпливо.Мовчали, вже позирали, то один на одного, то на матір з хлопчиком.
Оксана зблідла, впустила сумку, в очах мов блискавиця, вмить почервоніла, розлючено до чоловіка,
- Я відколи тобі говорила, посилала, поїдь, подивися, як донька, провідай маму. Відчувала, щось не так, чому Валентина не приїжджає так довго і ніякої мови за навчання.
Свекруха незадоволено зирнула на неї,
-Так без істерик, он полюбуйтеся, який гарний онучок. Самі, що хороші діти? Що сказати! Коли були в мене останній раз? Що зразу опустили голови?! Йдемо до хати, там поговоримо.
Малий крутив головою в різні сторони, старенька ледь втримувала на руках. Почав плакати…
В кімнаті тихо- тихо… Годинник продовжував вести відлік часу. Хлопчик, розставивши рученята, солодко спав.
Вони сиділи за столом, поглядали один на одного, кожен при своїх роздумах. Катерина Петрівна, зі своїм досвідом вчителя, уміла згладити всі суперечки, роз`яснити немов дітям, чому вирішили приховати про народження правнука. Закінчувала розмову, повідомивши, що в онучки все добре. Вона її влаштувала на роботу, секретарем в інтернат. І задоволена, що живуть у трьох.
-А там життя покаже, звичайно сама вона все життя не буде, хлопчикові треба батька. Вона славна жінка, думаю знайде собі пару, в хаті місця всім вистачить,- завершила розмову жінка.
Валя поверталася додому з хвилюванням, адже бабуся подзвонила, що приїхали батьки. По дорозі зайшла в магазин, вибрала торт, думки крутилися в голові, що ж буде?
Весняний вітерець заспокоював її, розсіваючи каштанове волосся, немов пестив обличчя, шепотів, що все буде добре.
Вони чекали на неї, щоб лише побачитися, бо вже час повертатися додому, адже вдома чекало господарство.
-Син то залишився вдома та з нього користі мало, він звичайно худобі їсти дасть та корову не подоїть ,- клопотався Віктор, позираючи на зажурену дружину.
Валя заскочила в кімнату, обіймала й цілувала батьків.
- Ой ти так змінилася, подорослішала, - з радістю проговорила мати.
Батько тримав на руках онука,усміхався, -
- Гарненький хлопчик! Тільки на нас не схожий. Виросте козак!
Оксана обійняла доньку, позираючи на свекруху,
- Влітку, всі приїжджайте до нас! Сир, молоко, яйця, все домашнє, для маленького краще, чим магазинне. Ми там дещо привезли з продуктів, може б і ти, коли навідалася, хіба немає, що дати.
Розставила руки й продовжила,
-Ну справляйтеся тут! Все добре, ну й слава Богу! Нам вже пора, будемо йти.
Свекруха усміхалася, задоволено дивилася на невістку. Вона раділа, просто по - материнські, що обійшлося без сварок, не буде її гризти сумління, що вона, щось зробила неправильно.
Проводжали гостей до самого вокзалу. В гостинець брату, Валя передала торт, пообіцяла, що влітку обов`язково приїдуть.
Плинув час…. Літо несе тепло і радість, думала Валентина, ось так і в мене в житті, чотири роки не була вдома, нарешті йду рідними стежками. Пахло літом, пахло квітами, яблуками, грушами й медом. Тішилася, за руку тримала сина, а він, то йшов, то підскакував, як м`ячик, часто позирав на неї,
-Нам, ще далеко йти? Де та корова, що ти мені обіцяла показати? О!Дивися стільки гусей багацько! А вони не кусаються?
Катерина Петрівна усміхалася,
-От нам не сумно з ним, правда?! Кмітливий хлопчик зростає. От би йому батька, сім`я має бути повноцінна.
-Ну, що ти бабусю, знову про своє. Я не готова до серйозних стосунків, в мене є ким займатися і врешті прошу, не підганяй.
Валя згадала Романа Павловича, вчителя української мови, який викладав в інтернаті. Він старший за неї на сім років, не одружений, кілька раз її проводив додому, коли затримувалася допізна на роботі. Вона поважала його, як колегу, але більше нічого не відчувала. Кілька разів напрошувався в гості та вона навіть не могла уявити себе поруч з ним. Так, симпатичний, елегантний, уважний чоловік, але не міг пробудити до себе ніяких почуттів.
Ввечері,за столом зібралася вся родина.Валі здалося, що вперше в житті відчула від усіх тепло і не байдужість до себе. То завжди моралі, повчання жити, а це атмосфера поваги, уважності. Сашко бігав, як метеор, зі всіма ознайомився, розповідав про дитсадочок, про своїх друзів. Намагався пригадати їх ім`я і коли бачив, що до нього вся увага, морщив носа, задирав голову догори, вже соромився і ховався в мамину пелену.
Два дні гостили, дід з бабусею не могли натішитися онуком. Той ганяв качок, таляпався в великій балії з теплою водою, що нагрілася на сонці. Пищав від задоволення. Валентина спостерігала за сином, усміхалася, коли до неї підійшла мама,
-Може залишиш? Нехай би ми, ще потішилися онуком, а потім батько привезе. Та й продукти тут свої, свободи більше, ось викачаємо меду.
-Ні, що ти мамо! А ми, як без нього? Нам сумно буде. У вас господарство, от брат, йому більше часу приділяйте. Адже школу закінчив, хай десь поступає, чого вдома сидить?! А Саша ходить в садочок, там дисципліна, ні- ні за це й мови не може бути.
Розмову почула Катерина Петрівна, усміхнувшись, до онучки,
-Молодець, хлопчик має виховуватися біля матері! Вірніше сказати в сім`ї, але про це, треба подумати, хіба не так, Оксано?
-Ой, ну вас, - махнувши рукою, Валя пішла збиратися до від`їзду.
Пройшло майже чотири роки….
Надворі задзявкав Барсик, напевно прийшла вже бабуся, треба вставати.
-Що, ще валяєшся? Доброго ранку! Сьогодні вже вилежалася стільки хотіла, ти ж мала з малим в поліклініку йти, що забула?
-Та ні, бабусю, чому мала забути. Нам з Сашком не тільки треба пройти комісію в школу, а й пройтися по магазинах, купити одяг, взуття та все, що треба для школи.
З кімнати пулею вискочив син, сховався під ковдрою.
-Шило, спокійно! Виспався? Пішли вмивалися та йдемо в поліклініку, а потім за обновками, - весело говорила до малого.
Він обійняв її за шию, стурбовано заглядав в очі, запитав,
-Мамо, там уколи будуть робити?
-Ні, сонечко, хіба, що з пальчика візьмуть кров та ти ж у мене вже дорослий, хлюпати, як дівчинка не будеш.
Малий крутнувся, відкопилив губу, чухав голову,
-Звичайно, це в нас дівчатка в садочку плачуть, я ж не буду, правду кажу, чого маю ганьбитися.
Людей багатенько в поліклініці, майже під кожним кабінетом черга. З хірургічного кабінету вийшла молоденька медсеста,
-Хто на комісію, заходьте!
В кабінеті два лікаря, чи, що? Помітила Валентина. Один сивий, щось писав у журналі, а другий молодий, стояв відвернувшись до вікна.
- Доброго дня, - привіталася.
Молодий лікар різко розвернувся, уважно звернув увагу на неї. Трохи зблід, так принаймні їй здалося, але вона заклопотано дивилася в сторону старого лікаря.
- Роздягніть його, подивимося осанку, тож хлопчик в школу йде.
Сашко, вигинався під руками молодого лікаря, коли той руками торкався тіла, обстежував хребет, плечі.
-О! Це що в тебе на плечі? Родима пляма, помічений….
Її кинуло в жар… впізнала Олександра, який поступав разом з нею в інститут. Того Олександра, що був на вечірці. Трохи зніяковіла, з хвилюванням сказала,
-Так, як народився була маленька червоненька плямка, думали, це так після пологів та згодом потемніло. Родима пляма, принаймні так нам сказав дитячий лікар.
Старший лікар обстежив хребет сина,
-Все добре, одягайтеся!
Олександр, в руки взяв карточку, щось читав, роздивлявся.
- Запишіть Олександре Павловичу, тут все гаразд,
- продовжив розмову старший лікар, дивлячись на малого усміхнувся,
-Удачі, тобі, ковбою! Старайся, гарно вчися, щоб мама й тато тішилися тобою.
- Почекайте за дверима, зараз карточку винесу, - сказала медсестра.
Взявши сина за руку, вийшли з кабінету. Сашко різко відірвав руку, сердито поглянув на неї, опустивши голову надув губи, відійшов в сторону. Вона нахилилася до нього,
-Що таке, чому раптово розсердився?
-Ага, бачиш, лікар теж каже, тато, мама, а ти мені все зачекай, зачекай. Он, Віка Онисько їздила з татом в Київ, в зоопарк, а я теж хочу і тата, і автомобіль, щоб їздити на річку, - шепотів малий.
Вона шарпнула його за руку, посадила на стілець,
-Так, досить цих розмов! Посидь мовчки, зараз картку віддадуть.
А голова, аж гуділа, від несподіванки, здавалося, ще трохи і розірветься від думок.
Тепла хвиля підступила до обличчя Олександра, коли вона вийшла з кабінета. Від несподіванки почервонів зніяковів, роїлися думки, від хвилювання в руці тремтіла картка. У мене є син, адже, все сходиться, рік коли ми поступали, у мене ж така пляма. Він знервовано взяв малий аркуш записати адресу. Старший лікар здивовано зирнув на нього, а потім до медсестри,
-Олечко, сходіть у регістратуру, принесіть аркуш.
Та здивовано глянула, бо на столі, ще його було немало та заперечувати не стала, вийшла.
-Олександре, що відбувається, чому такий схвильований, чого так нервуєшся?
-Дядьку Вадиме, це мій син. Я мабуть колись розповідав, що гарна дівчина поступала з нами в інститут та раптом десь поділася.
-А, я так неначе помітив, що хлопчик дуже схожий на тебе та не міг подумати, що у вас міг бути якийсь зв`язок. А й справді, в тебе теж є родима пляма, як я забув. То це твій гріх молодості. Мабуть твоя доля, що тебе Надя не окрутила, але теж не погана дівчина. Що тепер будеш робити?
Зайшла медсестра, Олександр віддав карточку.
В інших кабінетах Валентина не могла зосередитися. Випадкова зустріч вразила її, може він батько?! Може, але врешті, як навіть так, то що?! Залишивши картку на підпис головному лікарю, поспішила до магазинів. Сашко був задоволений покупками, йдучи додому, від емоцій рот не закривався. А їй хотілося забитися в куток, нікого не чути, нікого не бачити, залишитися на одинці, подумати.
Катерина Петрівна задоволено дивилася на куплені речі,
-Молодці! Я ж теж піду з тобою в школу, чуєш ковбою! Будемо разом вчитися.
Сашко не розуміючи нічого, крутнув головою, від здивування розставив руки, ледь нахилився, запитав,
-Мамо, таких же стареньких не беруть вчитися, правда?! Хіба вона сидітиме за партою? Тож не влізе, дуже здорова!
Поглядом зміряв її з ніг до голови, помітив,
- А! Напевно всіх буде вчити, як колись, ти ж говорила, що бабуся в школі працювала.
Катерина Петрівна від сміху витирала сльози,
-Та ні, я з тобою буду вдома навчатися, бо напевно вже, щось і забула.
Олександр з дядьком Вадимом після робочого дня поспішали додому. Йому пощастило, що дали направлення в це містечко, де жив і працював лікарем батьків брат.
Вадим Степанович час від часу позирав на хлопця, хотілося запитати про хлопчика та не наважувався, чекав. Адже бачив, що племінник поринув в думки, неначе був десь, а не поряд з ним. Вже майже біля дому запитав,
-Ну, ти вже вирішив, як поступиш далі? Чи тобі байдуже, що маєш сина? Бачу зовсім зажурився. Сміливіше хлопче, адже життя без сюрпризів не буває. Ми часом робимо помилки та не завжди їх виправляємо, вже пізніше часто шкодуємо про це.
-Так, дядьку, я до неї щось відчуваю та боюся, може заміжня. Оце вирішив, пройдуся ввечері, ось її адреса й прізвище.
-О, почекай-но, адже це прізвище і адреса нашої вчительки. Її в містечку всі знають, вона вчила моїх дітей і не тільки. Це ж в нашому районі, недалеко звідси. Ну, це справді сенсація, адже я знав її сина, Віктора, разом вчилися в школі, правда не знаю, де він зараз, може це його донька? Чекай - чекай, але якщо прізвище таке саме, значить вона не заміжня. Ну, земля кругла, точно! Це ж треба таке! - емоційно, всміхаючись сказав дядько.
Олександр збентежено, задоволено взяв дядька за плече,
- Слухайте поки, що тітці Марині може не варто говорити, треба все дізнатися..
-А чому ні! Адже малий може ходити в дитячий садочок де вона працює. Хоча вона завідуюча, всіх дітей не знає та все одно і вчительку знає, і може все розізнати, якщо це точно її правнук.
Відразу після вечері Олександр вирішив пройтися за адресою.
Вадим мав гарний настрій, усміхаючись позирав на дружину,
- Маринко… йди, присядь біля мене, є новини, треба поговорити.
Вечір… Сонце вже сховалося за обрій. Червоні й фіолетові полоси виднілися вздовж нього, а скрізь по небу білі невеличкі хмари, здавалося, стояли на місці, наче дрімали.
Ставало тихіше, відчувалося, що містечко готується до сну.
Сашко вже міцно спав, Валентина ж ніяк не могла заснути. Накинула халат, йшла на кухню, там горіло світло, Катерина Петрівна читала книгу,
-О, вам теж не спиться?
Та мені здалося, що біля паркану хтось гомонів, але вийшла надвір нікого.
Бабусю, я сьогодні проходила комісію з Сашком, зустріла Олександра, що був тоді, на вечірці, здається, ще гарнішим став. Він хотів стати хірургом, таки ним і став, молодець. В кабінеті було два хірурги, це ж так виходить, що він тут працює. В кабінеті оглядав сина, звернув увагу на родиму пляму, не знаю пізнав мене чи ні.
- Таке життя, земля кругла, можливо, ще десь зустрінетеся.
- Ви праві, все може бути. Цікаво, чому він тут опинився, в цьому місті? – проговорила й поспішила в свою кімнату.
Наступного дня вона сина завела в садочок, сама ж пішла в магазин за фарбою. Поки відпустка треба ж зробити косметичний ремонт, на веранді та з вулиці освіжити вікна.
Катерина Петрівна здивувалася, щойно вийшла з хати онучка з малим, як під обійстя під`їхала автівка. До кого б це, здивувалася жінка, зацікавлено на вулицю відчинила двері.
- Доброго ранку, Катерино Петрівно!
Вчителька впізнала завідуючу дитсадочком, усміхнулася,
-О, що це ви так зранку, Мариночко, когось шукаєте?
- Їдемо на роботу з чоловіком, вирішили подивитися на хату для племінника, тут кажуть десь продається.
-Зайдіть, Мариночко, я одягнуся, тож не будемо говорити на відстані.
Жінка привітно усміхалася, розпитувала, як поживає, адже від тої пори, як правнука здали в дитсадочок так і не бачилися.
-Та, де бачитися, майже ніде не буваю, онучка з ним водиться. Виріс хлопчик, нічого, розумним зростає, вже в школу йде. Все добре та тільки онучка сама. Так склалося, поступала в медінститут, не вийшло, що поробиш. Але вже кілька років працює секретарем в інтернаті, звиклася, життя продовжується. Мені з ними добре, є заморока, не приходиться нудьгувати. А будинок Осадчуків, тут через три хати. Раніше продавався, зразу покупців трохи було, запитували, не знаю може й продали, але там нікого не видно. На паркані номер телефона є, тож запишіть, передзвоните, все будете знати. А я на жаль більше нічого не можу сказати.
Марина встала з стільця, окинула оком кімнату,
-У вас затишно, я напевно вже й не впізнаю вашого правнука в садочку, час іде, дітки підростають.
Катерина Петрівна трохи здивувалася та відразу дістала з серванту фото,
-Ось подивіться, який парубійко виріс, це Валя недавно сфотографувала.
Марина, взяла до рук,
-О точно б зараз не пізнала. Відразу поклала на стіл, щоб не викликати здивування продовжила,
-Ну то пройдетеся зі мною? Разом подивимося ту хату.
Вже, як їхали на роботу Марина усміхнулася до чоловіка,
-Ну вітаю, звичайно схожий хлопчик, навіть мови немає.
І все можна сказати на краще, на фото бачила їх разом. Дівчину звати Валя, одна виховує сина. Катерина Петрівна напевно все про неї знає, бо розповідала, що поступала в медінститут та не вийшло. Мабуть тому й не вийшло. Гадаю вона нічого не помітила, адже потім тільки й мови про продаж будинків, - усміхаючись закінчила розмову Марина.
Катерина Петрівна не придала значенню зустрічі з Мариною, як тільки принесла Валя фарбу, взялися до роботи.
Два дні поспіль Валя водила сина в садочок, а ввечері забирала. Сама ж займалася косметичним ремонтом, як вона його назвала. Часом навіть не помічала запаху фарби, все думками про Олександра. І розмірковувала; адже не піде й не скаже, давай зробимо ДНК, вважала це буде виглядати принизливо. Вирішила, що буде, те й буде, каже бабуся земля кругла, тож може й насправді так.
Серпень тішив сонячними днями….
Стільки всього було передумано Олександром і вже думав про тітку. От молодець, все розізнала, напевно таки нам доля дає, ще один шанс. Не дарма згадував її часто, чомусь навіть уявляв ,що все ж зустрінуся з нею, а тут, ще такий сюрприз, маю сина….
З шикарним букетом червоних троянд й великим пакунком стояв Олександр біля садочка.
Валя саме забрала сина, йшла, міцно тримала за руку ,бо він весь час вертівся, позираючи навколо, про щось їй розповідав.
Біля воріт вона не могла не помітити ті чарівні троянди й задоволене обличчя Олександра, він йшов назустріч.
Сашко від несподіванки витріщив оченята, збентежено випалив,
-Нічого собі, як кавалер!
-Та ні козаче, я не кавалер, а просто твій тато.
Травень 2017р..
ID:
742428
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.07.2017 15:14:20
© дата внесення змiн: 06.02.2021 19:32:02
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Тільки заради чого й жити,щоб скрізь мати позитив!Успіхів Вам!!! 
