“ Не рубайте берізку! “, – кричала Душа
У дворі, де вмирала вже пам’ять.
І дали їй нещасній услід відкоша
Ці з сокирою видно не тямлять...
Як за хмари хазяйка пішла назавжди
Враз хатина сиріткою стала,
Свою жалісну довго співали дрозди,
А берізка журу колихала.
Вже не пахнуть смачненькі її пиріжки,
З квітника – лиш одна хризантема,
Тільки спогади часом, як ті їжачки
І берізка – на місці Едема.
Покалічили стан і розірвана сукня,
Б’є на сполох крильми непочута душа.
“ Йди до лісу – рубай”, – накричала на трутня,
А сама розчинилась в холодних дощах.
Вражаючий вірш, пані Людмило! Та для мене вражаючим є також і те, що вже неодноразово наші з Вами твори збігаються за тематикою. Оце й зараз працюю над створенням вірша "Не корчуй півонію", який має сюжет, подібний до сюжету Вашого прекрасного вірша.
Шановна пані Людмило! Після появи в КП Вашого вірша згаданий мною мій вірш підлягає ґрунтовній переробці. Адже, хоч вірте, або ж ні, він дуже схожий на Ваш. Тому в такому вигляді, в якому він задуманий, я ніколи не наважусь розмістити в КП. Це може сприйматись як плагіат.
Вам видніше.Але я такого ніколи не подумаю.Чому це Ви через мене маєте переробляти?Це в мене вже третя версія вірша про ту саму берізку.Перший написала в усній формі як побачила, що її зрізають,друга існує,але слабша.Цей написала на кухні,коли варила вечерю.