Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Sash_Ko: Шляхи, які ми не обираємо - ВІРШ


Sash_Ko: Шляхи, які ми не обираємо - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Книгарня | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 11

Пошук


Перевірка розміру




Шляхи, які ми не обираємо

1995 р. Мороз щипав щічки, а душі насолоджувалися швидкістю. Вони мчали на санках засніженими пішохідними доріжками. Діти з’їхали до проспекту й повскакували з санчат. – Я виграв! – радісно вигукнув Олег, хлопчина років дванадцяти. – Так не чесно, ти раніш стартував! – заперечила Олена, його ровесниця. – Ні! Ми разом почали! Тре було лягти на живіт, так швидше! – Та ну тебе! А я перша до лабіринту! – й гайнула до підземного переходу. 2010 р. Сніжинки вкривали в парку застиглі каруселі, гойдалки й «чортове колесо». На весні воно прокинеться й кататиме людей, життя яких з часом зміниться, а «оглядове колесо» так і буде вертітися: вгору, вниз… – Макс! Він озирнувся й посміхнувся. – Привіт! – накрив дівочі долоні своїми, – холодні. Вона пригорнулась до нього. – Чекай, Ліно,– став ритись в кишенях пальто. 2015 р. Батько тримав за руку п’ятирічну доньку. Вони спускались до підземного переходу. Зійшли з останньої сходинки й дівчинка вигукнула: – У-х-ти! Інший кінець переходу не закінчувався, як зазвичай, двома боковими виходами на поверхню та глухою стіною між ними, замість неї – прохід, в створах якого виднілась зелень дерев та кущів, й чим ближче підходили, тим ширшим ставав пейзаж: вимальовувались галявина, за нею лісок, вдалині – блиск озера. – Давай скоріш туди!– дівча потягло чоловіка за собою. Тільки-но над ними шумів мегаполіс, а кілька кроків і гам вщух. Ледь чутно шелестіло листя, дзюркотів струмок і кумкали жабки. – Ой! Річечка!– зраділа мала. Асфальтована доріжка переходила в місток. З одного боку – струмок, який ніс воду в озерце, яке лежало з іншої сторони містка. 1995 р. Олена вибігла з підземного переходу, звернула з доріжки й чкурнула до дитячого лабіринту, що стояв на галявині біля озера. Він складався з двох однакових частин. Невисокі стіни, зроблені із залізних труб, утворювали серпантинні ходи. – Хто останній, той дурак, – дівчина вбігла в правий вхід, а хлопець влетів в лівий. Оленка вибралась з лабіринту перша. – Капєц! – обурився Олег. – Так нечесно! – Чесно-чесно! – Олена висунула язика. – Ти програв! Дурак! – Сама така! – і жбурнув в неї сніжкою. Діти гасали навколо лабіринту, граючись в сніжки. Олена зойкнула і завмерла, розтираючи по обличчю сніг. А Олег в запалі поцілив в неї ще сніжку. Сльози змішались з талою водою. – Ти не дурак! – дівчина підібрала сани. – Ти ідіот! – і побрела до озера. – Стій! – гукнув Олег, – я не хотів! Олена дійшла до містка і обперлась на перила. «І як лапки не мерзнуть» – дивувалась про себе. На кризі озерця снували, сиділи й тріпотіли крилами дикі качки, які чомусь не відлетіли в теплі краї. Деякі плавали там де впадав струмок, що не давав воді замерзнути. Олег підійшов і мов читаючи її думки, мовив: – Звикли до холоду, як моржі, ну не тварини, а люди, які в ополонки ниряють. Дівчина відсунулась від нього. – Ну, вибач,– він знов підступив до неї, – я не навмисне, – простягнув носовичка. Олена глянула з-під лоба, взяла платочок, витерла обличчя і хотіла повернути. – Залиш, в мене ще є. Дівчина шмигнула носиком, але носовичка залишила. – Мир? – уточнив хлопчик. Олена кивнула й діти посунули до пагорба з якого спускався люд на санчатах та лижах. Тут колись вони й познайомились. Олег того дня врізався в сани Олени. Виявилось, що мешкають на сусідніх вулицях й вчаться в паралельних класах. З тих пір часто бігали в парк разом. І сьогодні щосили дерлися на гору, щоб наввипередки з неї спуститися. 2010 р. Макс натягнув свої рукавички на задубілі пальці дівчини. А після, в обох по жилах розлилося приємне тепло, коли його губи припали до її вуст. – Вічність не відчував тебе, – видихнув. – Я так скучила! – І я скучив, Ліно! Дуже! – Як же хочу літа! – Я побуду твоїм літом, – і Макс затис її в обіймах. Ліна випурхнула з них, зняла рукавички і дістала з сумочки книгу. – З Днем Святого Валентина! – «Пригоди Тома Соєра», – прочитав назву, – для старшого шкільного віку? Мені ж під тридцять, а не тринадцять? – Ти ж казав, – знітилась Ліна, – що давно хотів перечитати її. – Жартую! Так перечитував кілька разів, а потім книга десь ділась. Дякую! Ти супер! – він вийняв з кишені футлярчик, – з Днем Закоханих! Ліна витягла золотаву продовгувату пластинку прикрашену камінцями у вигляді квітів та з сердечком на кінці. – Це новий дизайн ложок? – Чудо ти, – Макс розкрив книгу і поклав прикрасу між сторінок, – завжди в тебе з ними напряг. – Закладка? Точно! Стильна штучка! Обожнюю тебе! – Майже як в О. Генрі, – посміхнувся Макс. – Пам'ятаєш, «Дари волхвів»? – А! Гребінець і ланцюжок? Та в нас не все так трагічно. – Хтозна,– він уважно глянув на дівчину. Ліна поклала подарунок до сумочки і відповіла: – Якби ми не обпеклись тоді, то не мали б того, що є зараз у нас. 2015 р. Дівчинка тримаючись за поручень, дивилась на течію струмочка. Кинула вниз паличку, та перейшла на інший бік містка, глянути як та випливає в став. Звідти вода перетікала по стоку в сусіднє озеро, з нього – в ще одне, далі вливалася у струмок, що котивсь змійкою до іншого водоймища. – Пішли,– поквапив батько,– тут ще багато цікавого. Він вперше привів доньку сюди, та й сам багато років не був в цьому парку. 1995 р. Качки хватали шматочки хліба, збиваючись до купи. – Кидай в різні боки, – наказала Оленка, – щоб всім дісталось! – Та їх же тут ціле стадо, – буркнув Олег, – всім не хватить! Втомлені, запорошені снігом, але радісні діти повертались з гірки і зупинились погодувати качок. – А ти чому не взяв? – Ну.. .я… е-е – запнуся хлопець. – Щоб завтра приніс! – Угу! Мерзнуть тут, дурні, замість того щоб летіти в Африку. – Сам дурах! Вони вже не дикі, а міські, як голуби. – Ну так хай би рибу ловили. – Та яка риба? Холодно! – Ну рибалки ловлять же. – От і наловив би! 2010 р. Вони йшли від атракціонів в глиб парку. Макс згріб з лавки сніг. – Ховаємось як підлітки, бачимося від сили годину в день, буває і тижнями не зустрічаємося та зрідка півдня, щоб побути вдвох. – Зате є перчинка в наших стосунках, – відказала Ліна, – напевно наш шлюб і розпався тоді, бо коханню потрібен азарт. – Азарт? А мо просто були дітьми: гарячі голови, гордість і максималізм. Думали, знаємо життя, ділили все на темне і світле. – А зара, що старі? – насупилась Ліна, – ні – дорослі діти! – Але ж ці діти вже рік як зустрічаються,– Макс запустив сніжку в дерево,– думаю пора твоєму чоловікові й моїй дружині дізнатися правду, – він мимоволі глянув на жовту обручку на своєму безіменному пальці, подивився на іншу – з камінчиком, що красувалася на правиці дівчини, – нам потрібно розлучитися. Обом! Макс набрав ще пригоршню снігу. – Я думала про це. Та й чоловік щось підозрює. Він не дурень, хоч і добряк яких світ не бачив. Навіть по гиркатись не виходить по-людськи. Не хочу робити йому боляче. – Лін, справа ж не в цьому? Може, ще любиш його? – Та хіба за нього по любові йшла? Не хотіла в старих дівах лишатись, ще й «розвєдьонкою». А в коханні розчарувалась була, як від тебе пішла, вибачай. – Та чого вже, сам винен. Про себе думав, кар'єру, друзів. І дійсно, потрібно було обпектись, втратити, щоб відшукати те почуття, але вже інше, нове … – Розумію. Та й сама винна: забагато вимагала. А зараз і бачимося не часто, але все по-іншому: кожну мить з тобою реально проживаю. – А я вдруге одружився, щоб, як кажуть: клин клином, – жбурнув в стовбур нову сніжку, – вона не фанат літератури, закохана в глянець і шопінг, але смачні пироги пече. Та видно брехня, що протилежності притягуються, – Брехня, – погодилась Ліна, – коли ти написав, запропонував зустрітися я не вагалася, лиш час тягнула. Зрозуміла, що всі ці п’ять років сумувала без тебе. – А я годину з екрану очей не зводив! – Так тобі й треба! Любитель пирогів, блін. І я вже не те дівчисько, що легко палило мости, бо тепер знаю, що в коханні всього потрібно в міру: і азарту, і буденності як у нас зараз. Я боюсь зламати все. – Так, ми змінились, стали мудрішими й не палимо мостів, але це розлучення дасть свободу дій, ми будемо й далі зустрічатися де завгодно, коли захочемо чи як зможемо, ми лиш залишимо мости позаду, щоб звести нові. – Воно то так і я рада, що почула це від тебе, але давай не гнати коней, добре? Він кивнув і сказав: – Головне знай, я люблю тебе! Їх накрило новою хвилею пристрасті у вигляді довгого поцілунку. – А ти теж змінився,– вона пустотливо підморгнула, вислизнула з його обіймів, вилізла на пагорб і з’їхала по накатаному спуску. 2015 р. – Пап, пап! В мене клює? – Клює! – чоловік підхопився з пенька. Поплавок затанцював на воді і пішов на дно. Вони сиділи біля ставу, який заріс травою й очеретом. То тут то там схиляли до води віти плакучі верби. А під ними причаїлися інші рибалки. На протилежному березі росли високі сосни і віддзеркалювались у воді, а за спинами височів листяний ліс. – Що робити?– панікувала дівчинка – Тягни на себе! Так, не спіши! Підіймай в гору. О! Молодець! Витягуй! На гачку виблискував карасик. – Рибка! Рибка! Справжня!– пищала від захвату мала, – Ми її понесемо додому, мамі? – Ні, потім відпустимо, ще маленька, хай підросте. – Ну будь ласка! Я ж хочу мамі показати! – А ти і покажеш, зараз я тебе зфоткаю, – він дістав смартфон,– ось так стань і тримай вудочку. Зробив декілька кадрів, як хтось за спиною залементував: – Мамо! Рибка! Мамо! Батько й дочка озирнулись, до них біг маленький хлопчик, за ним ледь поспівала молода жінка. – Можна на рибку подивитись?–спитав малий в дівчини, яка клала карасика у відро. – Ану не заважай! – підоспіла мати. – Та все добре, – заспокоїв тато дівчинки. – Пробачте, такий не посидючий, на мить відвернулась, а вже дременув кудись. – Розумію, – кивнув на доньку, – моя он теж буває...– не договорив, почувши розмову дітей. – Мене звати Олег, – представився хлопчик,– а тебе! – А я Олена. – Давай дружити? – Давай! Батько Олени і мати Олега здивовано переглянулись. – Олено?– видавив чоловік. – Олег?– мовила жінка. Відповіді на свої питання прочитали по очах і зніяковіло усміхнулись. 1995 р. Діти тягли сани і плентались до підземного переходу – виходу з парку. – Мені папа зробив кораблика, давай завтра пустимо на воду?– запропонував Олег. – А батько твій, ну… – зам’ялась Олена,– не розізлиться, бити тебе більш не буде? – Ні, – потупив погляд хлопчик,– каже зав’язав, тиждень вже тверезий. – А який кораблик? – З пінопласту, майже як справжній, з парусом. – Клас, принось і хліб візьми. – Та візьму! Люди, які йшли на зустріч дивились на них і усміхалися. – Чо це вони? – насупився Олег, оглядівся і випалив – Ні фіга собі! Та їх тут армія! За ними не рівним строєм, покачуючись шли птахи, голів зо тридцять. – Ми наче їх повелителі, – видав хлопець, – як той, з казки, ну хто грав на дудці і вивів з міста щурів, а потім дітей, а… – .. а ми качок в місто ведемо. ¬¬– докінчила Олена. – І без дудки. Круто! – Та їх там машини задавлять! – дівчина замахала руками на качок. – Киш-киш! Відігнавши птахів до озера, вони розійшлися по домівкам. Та ні наступного дня, ні через тиждень Олег не вийшов гуляти, не з’явився і після канікул в школі. 2010 р. Весна переходила в літо, а «чортове колесо» підіймало і опускало свої різнобарвні кабінки. – Чудові ромашки!– Ліна ще раз понюхала букет – Твої, улюблені, – всміхнувся Макс. Тільки-но були біля землі, а вже над верхівками дерев і як на долоні розкинувся парковий ліс. Пишні крони дерев качаються хвилями. – В мене теж для тебе дещо є, – повідомила дівчина. – Що? – Макс розгублено дививсь на неї, – сьогодні ж твій день народження. – Це не зовсім подарунок, – Ліна вручила йому невелику коробочку. Він вийняв з неї простенький перстень з червоного золота. – Це ж твоя обручка, що я купував на весілля, – глянув на дівчину, – ти зберегла її…і повертаєш… Ми розстаємось? Ліна простягнула йому праву руку. І тільки зараз помітив, що її безіменний палець звільнивсь від каблучки з камінцем. Макс перевів дух. – Зачекай, – дістав із портмоне схожий перстень. Море лісу зникло з поля зору, «оглядове колесо» повільно опускало двох пасажирів на землю, та на неї ніхто не зійшов. Підіймаючись знов до неба, Макс і Ліна обмінялися старими обручками. 2015 р. – Не віриться аж! – мовив Олег старший, думаючи: «…змінилася, волосся інше, та погляд той: весело-іскристий, хоч і з відтінком серйозності, й посмішка таж…» – Стільки ж це років пройшло? – спитала доросла Олена, придивляючись до Олега: «…вимахав як, змужнів, а очі ті ж, зараз розгублені, але в кутках все одно грає усміх…» – Е-е, і не згадаю одразу – зам’явся чоловік. Вони не знали як поводитися. Чимало часу відділяло їх від тої давньої дружби. Доля зненацька розвела і так само, не підготувавши, звела їх. Їм важко давались слова, на відміну від дітей, які наче знайомі вже років сто. – А це мій меч, він як справжній, тільки не гострий, папка вчора подарував, – хлопчик протягнув іграшку дівчині. Через мить вона розмахувала мечем, а він тримав її вудку. 2015 р. – Всією родиною на рибалку вийшли, – кивнула Ліна в сторону озера. – І я колись рибалив, – згадав Макс. – Нас рибку ловити навчиш?– вона підморгнула і погладила свій округлий живіт. –І вудочку купиш?– спитав хлопчина, якого Макс тримав за руку,– і такого меча як у неї? 2015 р. – Куди ти зник тоді?– поцікавилась Олена. – Батько знову запив, мати подала на розлучення і відвезла до себе, в рай центр. От рік як в місті, вже з власною сім’єю живу, а в тебе як життя? – Та потроху, вийшла заміж, сина виховую,– глянула, як хлопчик разом з новою подругою намагається закинути вудочку, – гарненька в тебе донька. – Дякую! І твій богатир он який, скільки це йому? – Буде п’ять. – А моїй вже п’ять? – і додав, – я виграв. – А ти такий же … – засміялася Олена. – Дурень? – докінчив, всміхаючись Олег. – Пап! – перервала їх мала,– можна його у воду пустити? Дівчинка дістала з сумочки кораблика з білим вітрилом, вирізаного з пінопласту. Бондарчук Олександр (с)

ID: 738524
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.06.2017 01:06:23
© дата внесення змiн: 20.06.2017 01:08:08
автор: Sash_Ko

Мені подобається 1 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (33)
В тому числі авторами сайту (7) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
ОЦІНКА ЧИТАЧА
не оцінювати 
1  2  3  4  5
 
             Ще...
             Ще...   3D...
          
Ім'я*
Email
Код перевірки*
(уведіть цифровий код, як на картинці)
правила »залишилося символів 
 

Нові твори