Як давно не ходив я по поліськім селу,
По тім, де дружина моя народилась,
Де хвилі, як хмарки, летять по Сейму,
Де гетьманська столиця, як сон з’явилась.
Стояла вона не одну сотню літ,
Як слава і гордість козацькому роду.
Й понині лишила в історії слід
І житиме в душах і в серцях народу.
Лежать у могилах козаки і гетьмани,
Ті славні герої тодішніх часів.
Не прийдуть ніколи ворожі ті хани,
Щоб нищити дочок і наших синів.
Нам й воля з’явилась, як ранок весняний,
Як день, що змінив темну ніч на землі.
Й ми стали б горою за край свій коханий,
Як предки стояли за його рубежі.
Он, навіть столиця - Батурин, ожила
І стала містечком красивим знова.
Цю славу вона в віках заслужила,
Коли була в війнах Україна уся.
Я радий за край, де родилась дружина,
За славних людей, патріотів, звитяг,
В котрих у серцях жила Батьківщина,
Як щось найдорожче, й побідний наш стяг.
А так ще хотілось, разом із дружиною,
Побути в тих славних поліських краях.
Як ми колись їздили в відпуск машиною,
Але не здійсниться напевно мій шлях.
Бо в вічність пішла вже моя дружина,
І мої роки не ті, що були.
Прийдеться послухати дочку і сина –
Писати вірші й читати книжки...
