|
Вечоріло… Небо вбиралося в сіру вуаль і де-не-де проявлялися зорі… злегка мерехтіли, небу придавали окраси…
Біля обрію місяць серпанком, мов позирав до землі, зустрічав ніч.Весняний вітерець, ще не вгамувався, не лягав спати в очікуванні ночі, під хатою колисав бузок. Одна з гілок, вся вбрана в квіточки червоно – пурпурового кольору, час від часу стукала в вікно. З вікна на кущ падало світло, гілка інколи ледь чутно торкалася скла, немов, про щось хотіла розповісти Тані. А можливо втішити… Вона дивилася на квіти, а то здіймала очі позирала на небо, витирала непрохані, солоні сльози. Вони небажано з`являлися, самі по собі, потрапляли на уста. Їх присмак, ще більше тривожив душу, не давав вгамувати біль, щеміло під серцем. Після завтра сорок днів по мамі… Залишила її саму, одну однісіньку на всьому світі,чи й не заплачеш тут.
«Приречена « - в голові згадувалися слова, які їй часто повторювала мама. Але ж чому? Стільки раз собі задавала це запитання, хіба це така завелика завада? Так, у неї одна нога на п`ять сантиметрів коротша за другу, як качечка ходить…
Люди в селі її трохи жаліли, бувало прямо при ній говорили матері, що це довіку твоя опора й помічниця. Гарна й красива твоя доня, губи малинові пишні коса русява, гарна, і очі чорні, заворожуючі. Та не буде їй щастя, бо приречена на одинокість, каліка… кому буде потрібна?
Вже зовсім стемніло… Місяць піднявся вище, переливався перламутром, немов підморгував до неї, вона все, ще біля вікна, поринала в спогади…
Їй було років десять, як батько покинув їх. Вдома часті сварки, приходив на підпитку, чіплявся до матері. Рвав на ній одяг, верещав не своїм голосом,
-Скільки раз кажу народила дівчину каліку, не могла родити нормальну, то хоч сина мені народи, щоб міг у душі мати розраду, а не дивитися на це каченя.
Вона забивалася в куток, довго плакала, навіть було таке, скрутившись в клубочок, засинала на підлозі. Просиналася від теплих, ніжних маминих рук, коли її переносила в ліжко.
Та якось одного разу, це сталося пізно ввечері, батько знову прийшов на підпитку, мама не витримала почала просити, щоб більше не пив. Він з розмаху вдарив її по обличчю, перед очима, до цієї пори та кров, що дзюрком текла з носа, мати довго не могла її зупинити. Злякана, але мамі приносила холодну воду, намочувала хустинку й прикладала до перенісся. Ранком, мати зібрала його речі в валізу й виставила біля дверей. Від тої пори, ні разу не бачила батька, тільки знала, що аліменти вони не отримували.
Одного разу, запитала маму, що могло статися, що народилася такою? Вона плакала, витирала сльози, розповідала, як в Дніпропетровську зустрілася з батьком. Вони працювали на виробництві лаків й фарб, там познайомилися, згодом побралися. Батько був з іншого села, так як і мама, щодня автобусом їздив на роботу. Та вирішили жити тут, у непоганій хаті, яка залишилася від бабусі та діда. Коли завагітніла, не підозрювала, що якось може відобразитися на дитині, продовжувала працювати до декрету, чомусь ніхто не попередив, що це може зашкодити.
Час минав…. Мама щодня автобусом їздила на роботу, а Таня займалася господарством. Вдома кролі, кури, каченята та гуси були її найліпшими друзями.
Вже закінчивши школу, кілька раз розпочинала з мамою розмову про навчання в місті.Та вона - її тільки приголублювала, як в дитинстві,цілувала в щічки, обіймала, в котрий раз говорила,
-Ти не журися, в нас все є, хіба тобі погано вдома, ти ж мені помічниця,за гроші не хвилюйся, нам досить. Навіщо тобі те навчання й місто, щоб хтось ображав, кидав вслід зневажливі погляди, насміхався над твоєю ходою.
Одного року в колгоспному садку добре вродили яблука, груші. На допомогу, на два тижні приїхали студенти з педінституту. Молодь, щоб не їздити з міста щодня, зупинилася по сільських хатах. Гуртожитків при колгоспі не було, тож сільські люди пішли назустріч голові колгоспу.
Хлопця, що зупинився в них, звали Віктором. Доволі симпатичний, середньої статури. Він ночував у літній кухні, там було досить затишно, при нагоді можна й подивитися маленький телевізор. Таня, тільки побачивши його, весь час ховалася. Інколи ввечері, коли в хаті, разом пили чай, вона весь час сиділа, при ньому соромилася встати.
Їй минуло вісімнадцять…… Саме вік закохатися, так і сталося.
Вона тільки в кіно бачила, яким буває кохання, часом до пізньої ночі зачитувалась книжками.В них знаходила відповіді на свої запитання, як це кохати, чи колись з нею це станеться чи ні?
Сусідка - баба Марія, декілька раз запитувала її, чому мати не відпускає в місто вчитися та вона, як завжди соромлячись тільки усміхалася й відповідала,
-Як маму покину? Я ж її опора.
Сама швидко йшла до хати, в руки хапала любу книжку, щоб відволіктися від думок, Давив ком в горлі, здригалося тіло від болю в душі, котилися сльози. В собі ховала біль, страждання, що такою народилася на світ.
Одного вечора мати затрималася на роботі, мала добиратися додому міжміським автобусом, який відправлявся з Дніпропетровська о двадцять першій годині. Сільський в таку пору вже не їздив, від траси до села, йти добрих три кілометра. Тож додому добереться опівночі, в кінці місяця таке буває, коли не виконують план. Таня, без матері, не наважилась запросити хлопця на чай. Сиділа в хаті, тільки тишком - нишком позирала надвір, чи горить світло в літній кухні.
Віктор виключив світло і впав ниць на ліжко. Носом зарився в м`яку подушку, о напевно з пуху гусей, подумав. За мить подумав про неї, яка красива, цікава дівчина. Господарює в цьому домі, чому не йде вчитися, не зрозуміло, може їй запропонувати в наш інститут, при нагоді допоміг би в навчанні. В котрий раз перевертався з одного боку на інший, поглядав на вікно в хаті, там ще світилося.
Таня нарешті дочекалася, щоб пропало світло в літній кухні, щоб змогла вийти надвір, присісти на лавку, почекати маму.
Віктор почув, як пес зашкряботів ланцюгом по землі, зірвався з ліжка. Світло з вікон хати добре освітлювало подвір`я, він побачив її, завмер…
Взута в кімнатні тапочки, трохи шкутильгала, біля неї крутився пес, ставав на задні лапи. Кинула йому окраєць хліба, той піймав, задоволено повиляв хвостом, поніс його в буду. Так, він не помилився, це йому не здалося, правою ногою вона стояла майже на пальчиках. Від побачено кинуло в піт, в голові гуділо, це ж треба, така славна й така біда. Не керував собою, якась сила підняла й понесла його надвір. На її плечах, лежала велика, кольорова хустка. Від несподіванки, вона закуталася в неї,
-О! Не спиться? А я ось, маму чекаю, сьогодні затримується.
- Та я це, - від хвилювання почав говорити хлопець. Сам не міг зрозуміти, як потрапив на повір`я,
- Води хочу…. Холодненької з криниці….
Вона почувалася незручно, добре, що мене не бачив, як я ходжу, не встану доки мама не приїде, планувала в думках…
Криниця зовсім близько… Чути, як з відра хлюпала вода, він ривками, поспішаючи, крутив корбу.
Намагалася не дивитися на нього, відвела голову в сторону, спостерігала, як мерехтіли зорі, прислухалася до музики, десь зовсім недалеко грав приймач.
Віктор припав до води, пив прямо з відра, намагався водою вгамувати своє хвилювання.
-Це мабуть наші десь розважаються, чуєш музику ?
-Звичайно, напевно весело вам, коли всі разом. А навчатися важко? - запитала Таня.
-Та ні !Ти давай приїжджай до нас, якщо треба я допоможу в навчанні, ми ж тільки на третьому курсі.
Почули чиїсь кроки…
-О! напевно мама!
-Я ! Я! А ви, що тут удвох, не спиться?
Хлопець трохи зніяковів,
-Та я вийшов води напитися, з криниці, холодненької. Вже йду, на добраніч!
Мати суворо подивилася на доньку. Заходили в хату, бурчала,
-Ти ба! Тільки затрималася вже шури – мури крутиш. Ти думаєш йому потрібна будеш? Вони хлопці зальотні, сьогодні тут завтра там, нікому не можна вірити. Мабуть, як кіт мурликав. Вони всі гарно співають та тільки потім, пісні боком виходять.
У відповідь змовчала, пішла в свою кімнату.
В літній кухні світло горіло не довго. Віктор радів, що заспокоївся, взяв в руки книжку, читаючи, почав дрімати.
Таня, після материних слів, зо дві години не могла заснути. Брав розпач, на душі гидко, хіба я така страшна? І мене ніхто не зможе покохати? Адже є люди з гіршими захворюваннями й то одружуються. От би насправді поїхати, спробувати поступити в інститут, але ж на жаль, в цьому році вже пізно.
Сонце давно заглядало в вікно. Їй не хотілося вставати, чула, як мама поралася біля плити. Надвір відчинила вікно, любувалася природо. З садка плинули медові пахощі, це так пахли груші й жовті сливи, які росли зовсім поруч, немов підглядали в вікно, запрошували їх скуштувати.
Цей був останній день для студентів, адже через два дні розпочнуться навчання. Таня дивилася й чекала, коли з літньої кухні вийде Віктор. Пес зашарудів ланцюгом, вона зрозуміла, напевно вийшов, тихенько зайшла в кімнату, присіла за стіл.
Мати була вдома, тож вихідний сьогодні, субота, спішити не було куди. Побачивши доньку в літньому платті з воланами, воно гарно лежало на грудях, обтягувало її стан, хотіла щось сказати. Та раптово відчинилися двері, заходив Віктор,
- Можна зайти? Я вже зібрався, ми ідемо через дві години.
Від його погляду Таня розчервонілася, гучно забилося серце, опустила голову.
-Надіє Вікторівно я вам дуже вдячний й тобі Таню за гостинність.
-Та ти сідай, поснідаєш й можеш йти, як треба.
Він слухняно присів навпроти Тані. Поглянувши на нього, вона зашарілася, але насмілилася заговорити,
- Мам, вчора Віктор сказав, щоб, як треба можна взяли в колгоспі яблук. За допомогу,кожному дали по двадцять кілограм, а…
Він перебив її,
- Так, я брати не буду, в нас вдома є, ми давно маємо дачну ділянку. Досить гарні на смак,в цьому році теж вродили. А тут, ми зібрали дуже смачний сорт, бачу в вас таких немає. Я розумію, Таня не зможе піти забрати, може ви зі мною підете, подивитися,чи сподобаються. Я принесу,а тоді вже піду на автобус. Не хвилюйтеся, я встигну, ще час є.
Надія кивнула головою, подала сніданок.
Таня все зрозуміла, він бачив її ваду, вона напевно зблідла, бо відчула холод по всьому тілі.
-Надіє Вікторівно, у мене пропозиція до вас, наступного літа приїдьте до нас з донькою, хай поступає в наш інститут. Мені, ще два роки навчатися, я допоможу в навчанні і за гуртожиток не хвилюйтеся, думаю їй кімнату виділять.
Таня завмерла, по судинах закипіла кров, відчувала, як в обличчя вдарив вогонь.
Мати снідала й уважно слухала хлопця, час від часу позирала на доньку. Вона зрозуміла, що Таня сподобалася йому, але настрій в неї зовсім зіпсувався та стрималася, промовчала.
Вже поснідали, Надія вставала з-за столу,
- Треба дожити до наступного року, там буде видно.
Віктор поклав на столі невеличкий шматок паперу,
-Це наша адреса, там мій номер домашнього телефона, приїдете, подзвоніть, я батьків попереджу.
Таня дивилася вслід, коли вони виходили за хвіртку, раділа, може насправді мама дозволить, було б добре.
Минав час, як злітали листки календаря… Таня чекала весну, хоча мати мовчала, ні пари з вуст. Вона інколи починала розмову за навчання, мати відразу кидала сердитий погляд,
-Не маєш, що робити, бери, он рушники вишивай, продам, будуть гроші.
Коли Таня при ній читала книжки, мати відразу гучно включала телевізор, намагалася про щось запитати, відволікти. Вона вперто, не хотіла від себе відпускати доньку.
Одного разу, перед Новим роком, Надія біля хвіртки відкидала сніг. Поштарка принесла для доньки лист від Віктора. Наодинці, в літній кухні, з лукавою усмішкою, з перекошеним обличчям прочитала лист, порвала, кинула в пічку. Примружуючи очі,
-Святоша! Ха -ха! З Новим роком вітає……
В тому листі, нічого не було про кохання, тільки писав, що радий буде, якщо вона приїде. З задоволенням допоможе вступити до інституту. Що немає чого в селі затримуватися, в місті життя зовсім інакше. І те, що вона має ваду, це вже не так страшно, бо в місті можна замовитити взуття, щоб було зручніше ходити.
Зневага, злість ховалася в її душі, бурчала,
- І без тебе обійдемося голубе, гарно стелиш та я тобі доньки не віддам!
Кілька днів після цього листа, була сердита, збуджена, по дрібницях чіплялася до доньки. Таня не знала причини, зачинялася в кімнаті, читала книги.
Нарешті літо…… Перші теплі привітні дні. В дівчини піднявся настрій, здається пташкою б злетіла від радості. Чекала на мамину відпустку, надіяла поговорити про навчання.
Таня на городі підгортала останню картоплю. Зморена, але в надії, що поїде вчитися, відчувала в собі сили. Саме гаряча пора, город п`ятнадцять соток тільки під картоплею, а ще грядки, буряки та кукурудза, загалом тридцять соток, є де наробитися.
Та вже з роками втягнулася,, адже з десяти років з мамою на городі. Овочі продавали,з міста автомобілем приїжджала мамина співробітниця, що треба забирала, все ж якась копійка в хаті.
Надія й Таня зранку зайнялися косметичним ремонтом хати, побілити, підфарбували, як кажуть, щоб не гірше, як у людей.
В хаті свіжо, пахне вапном, вікна чисті, немов дзеркала, дівчина з вулиці заглядала в них, бачила своє відображення, морщилася, задоволено всміхалася. Згодом, до хати заносили речі, розставляли все на місця. Вже Таня подавала мамі тюль,
-Мамо! Ну от і все, зі всім впоралися, тепер можна й про навчання подумати, коли поїдемо?
Мати миттєво потемніла на обличчі, сердито поглянула,
-Не мороч голови, яке навчання? Тобі, що погано живеться? Здається одягу досить і їсти є, не голодна, телевізор є. Може хочеш, я тобі музичний центр куплю, чи якийсь новий одяг?
-Ні! Мамо, ні! Відпусти мене в Дніпропетровськ, тож Віктор адресу залишив, телефон, обіцяв допомогти з навчанням.
За мить, ледь не оглухла від крику матері. Після крику істерика, плач, почала причитати, на кого її саму залишить. Сердитий погляд, ледь заспокоївшись,
-Якби ти була потрібна йому, то б чи приїхав, чи хоч би раз, чи два написав. Майже рік пройшов, він про тебе вже й забув. А може ти розраховувала, що сподобалася йому? Навіть і не думай, знаєш скільки в місті дівчат - красунь, не приречених?
Донька розплакалася, руками обійняла свою голову, скрутилася на стільці. Їй боліло, пекло в грудях, почала тяжко дихати, нею трусило. Надія з переляку вилила на нею воду, що стояла на столі в горщику. Але це нічого не дало, дівчина взахлеб плакала, ловила повітря.
-Мамо не губи мене! На що ти мене народила? Щоб я все життя біля тебе була? Чи, щоб страждала все життя?- знову плакала.
Немов п`яна сиділа на стільці, пеленкою витирала сльози. Вона не помітила, як мати вийшла з хати, руки трусилися, не могла себе опанувати. Ледве вийшла на подвір`я, присіла на лавку, що на обійсті.
Пройшло не менше години, як Таня нарешті заспокоїлася, пила криничну воду, пригадувала Віктора. Знову плакала, тільки все тихіше й тихіше, а в голові звучали слова матері, - «Приречена! Нам ніхто не потрібен!».
Вже пізніше вона побачила, як мати на городі рвала цибулю, здалеку тільки подивилася на неї й відвернулася. Невже їй мене не жалко! Чому так?!
У відчаї йшла в свою кімнату, в ліжку з головою зарилася під простирадло. Намагалася заспокоїтися, нарешті засинала.
Вранці мати зайшла в кімнату,
-Ти доню, це викинь з голови, нам з тобою ні до чого сварки. Я не винна, що ти каліка, змирися, як жили так і будемо жити. Не нервуй мене, не ті вже роки, в мене болить за тебе серце, але, що я вдію. Напевно доля така, прислухайся до моїх слів.
Вона нахилилася до доньки, хотіла приголубити та Таня ривком відвернулася від неї до стіни, ні слова.
Час плинув… минуло чотири роки…
Відносини ніяк не могли покращитися, неначе холодний айсберг ліг поміж них. Дівчина замкнулася в собі, лише холодний, сумний погляд бачила мати. Сама ж намагалася її познайомити з жінками на десять, п`ятнадцять років старшими за неї, які організували в селі «Молитовний дім». П`ятидесятники, так про них говорила сусідка, сама туди почала ходити, інколи й Таню звала з собою. Таню. Вона дуже рідко туди ходила, ото було прийде послухає, в стороні посидить і все. Їй до душі не лежало це все, вона ж православної віри, туди йшла, щоб себе кудись подіти, щоби швидше минув день.
Надія поралася біля хазяйства, коли почула гавкіт Дружка.
Біля хвіртки, з квітами в руках стояв Віктор,
- Доброго дня! До вас можна!
Здивувалася, з усмішкою на обличчі,
-Можна - можна, заходь хлопче.
В хату не запросила, запропонувала присісти на лавку.
-Я до Тані. Все не наважувався приїхати та зрозумів, мені її конче треба побачити. Навчатися не приїхала, як вона, де? Не мав як приїхати, по закінченню навчання, по направленню, два роки працював в невеликому селі Харківськівськой області. Оце тільки звільнився, давно зрозумів, що вона потрібна мені, дуже хочу побачити.
Надія,немов маску одягла на обличчя, посміхалася. Радо повідомила, що Таня, ще тоді відразу поїхала до батька в Київ, там вийшла заміж. Живе правда з батьком та задоволена, має синочка, оце рік минув, що недавно туди їздила. Вона так уміло збрехала, що він навіть не міг запідозрити.
-Вибачте, я радий, що в неї все так склалося, - сказав хвилюючись і віддав їй квіти.
Вона відразу встала, задоволено подивилася на нього, дала зрозуміти, що йому пора йти. В душі ж хвилювалася, щоб не зустрілися, адже донька вже мала повернутися з « Молитовного дому».
-Ну тоді я піду, не марнуватиму час, буду повертатися.
Надія проводжала, бажала щасливої дороги й успіхів у житті.
Він швидко прямував до зупинки, хвилин би дві й він би не встиг на автобус. Біль стискав груди, журився, що втратив надію, запізнився. Шкодував, що не сказав, що сподобалася йому, що соромився приїхати раніше. Розмірковував - апевно не доля, засмучений повертався додому.
З приймача в кімнаті линула пісня »Час рікою пливе»,Таня вишивала рушник. Думала про Віктора » Так, час рікою пливе, навіть не написав, на все Божа воля, мабуть не доля. А, що ж далі, мені ж вже минуло двадцять п`ять років?« Журилася, серце стискалося від спогадів.
З часом звикла до такого життя, книги, вишивання, телевізор,господарство. Це її відволікало від спогадів, думок та коли дивилася фільми про кохання, знову згадувала Віктора.
Пройшло два роки…. Відступала сніжна зима, пахло весною, розтавав сніг, стікав струмками.
Вечоріло…. Таня поралася біля господарства, мати мала повернутися з роботи. З думками крутилася, треба все встигнути, щоб не бурчала, а то знову називатиме ледачою.
Раптом під хвіртку під`їхала автівка. Загавкав пес, рвався з ланцюга. Хто б це міг бути, поспішила назустріч. Біля хвіртки стояла жінка років п`ятидесяти, представилася Валентиною, з Профкому заводу, де працювала мати. Вруках тримала велику торбу, з неї, тирчав батон. До них підійшла бабця Марія,
-Що тут Таню? Хто це?
- Може зайдемо до хати, розмова є, - запропонувала Валентина.
-Так ,так, пішли всі до хати, тут холодно говорити, - запросила Таня.
Сусідка за ці роки, стала зовсім старенька. Жінка жила сама, діти та онуки приїжджали на свята, інколи на вихідні, щоб щось допомогти в городі. До Тані ставилася добре, жаліла її, інколи, коли Надія була на роботі, де в чому допомагала.
Марія присіла біля Тані, обійняла однією рукою, неначе відчувала, що жінка має про щось повідомити.
-Тут таке діло,- почала жінка, трохи хвилюючись.
Та Таня не дала договорити, запитала,
-Ви щось від заводу привезли?
-Ні, Таню, тримайся, зараз маму привезуть. Розумієш вона підіймалася по сходах, чи оступилася, чи в неї голова запаморочилася…
-Ото біда! Що, щось зламала собі ? - запитала баба Марія.
-Та ні, це сталося о десятій годині, впала з третього поверху, розбилася на смерть.
В хаті тихо Таня забилася в куточок, як мале дитя, плакала.
Здавалося де тим сльозам братися. Вже скільки виплакала сліз та тільки, щось пригадає, знову течуть сльози. Згадувала дитинство, як мама її обіймала, цілувала, розповідала казки.
Баба Марія, сусіди та від роботи з Профкому, організували похорон й поминки. Марія не покидала Таню, боялася, щоб та собі, щось не заподіяла. Знала в душі дівчини скільки болю й відчаю та образи на життя.
А час минав… За три дні - сорок днів по матері. Таня боялася одна залишатися в хаті. Вкотре просила Марію переночувати.
Вдвох з нею обходять господарство, потім бабця дрімає, а Таня вишиває рушник й плаче. Болить душа, згадує Віктора. Стискає ком у горлі, згадує слова матері - « Приречена..…Нам ніхто не потрібен… ». І сама собі задає запитання, а хіба така має бути любов до дитини? Вона ж себе жаліла, не хотіла сама залишитися, але ж я страждала й страждаю. Любила… Любила мене, але не думала чи я щаслива? І дбала тільки про себе, щоб їй зручніше, що хтось є в хаті, хтось є біля господарства. Чому настільки стала чоловіків зневажати? Все ганьбила їх, але ж другі живуть. Чому вдруге не вийшла заміж? Що за любов така, щоб не побачити своє дитя щасливим? А тепер, що? Як жити далі й чи варто? Після завтра зберуться сусіди. Поминки… То добре, що є добрі люди, що є бабуся Марія, допоможуть їй все зробити, як потрібно, втішала себе. А, що через три дні, що далі? Ні… Вона не знайшла собі відповіді на це запитання, знову взялася вишивати рушник. А поряд, в ліжку тихенько сопіла бабуся.
По декілька чоловік розходилися люди по домівках, зажурено дякували дівчині. Марія, як завжди потихеньку топталася, трохи шаталася з сторони в сторону та все ж зі столу збирала посуд. Таня сидячи перемила гору посуди, полегшено перевела подих,
-Ну, от зараз переполоскати і все, ви бабусю, вже пристали, я сама далі, потихеньку.
-Ну ти, як дитино, по грошах вклалася? Жити , ще є за що ?
-Якраз вклалася, голова колгоспу трохи дав помочі та залишилися, ще ті з похорон, тоді ж з заводу теж дали. А тепер, он рушники віддам тітці Горпині, поїде в місто, буде свої продавати, може й мої продасть, вона ж весь час так нам і допомагає.
- Пішли в літню кухню, ти там нічого не знайшла?
-Що там можна знайти, я й не шукала, може скарб?
У Тані від несподіванки, перехопило подих, руки трусилися, як відкрила пакуночок, що лежав далеко захований в під запічку, в трьох літровій банці, в самому кутку, де кожного літа сидить квочка на яйцях.
Марія радо обійняла її, як малу дитину,
- Ну от і добре! Надія мені колись по секрету розповіла, що для тебе гроші збирає, хотіла повести до лікарів та чому так не зробила не знаю. Багато помилок в житті людина робить, так само не знаю, чому більше Віктор не приїхав, адже приїжджав, люди говорили, відразу на другий день.
- Який день? Коли приїжджав? А я де тоді була?- знервовано зі сльозами на очах, майже криком, у відчаї ,- запитала Тетяна.
-Ми з тобою саме на службі були. Я намагалася з Надією поговорити та все марно. Мусила поклястися, що тобі нічого не скажу. Ти ж знала її характер.
Мовчки сиділи в хаті, кожен у своїх роздумах.
Марія порушила тишу,
-Тисячу рублів маєш, що будеш робити? Гроші гарні, на багато часу стане. Але рушники вишивай, ще молода, все життя попереду, гроші зайвими не бувають.
В голові Тетяни копошилися думки, треба в лікарню та як? Захоче з нею поїхати, бабця, хоч, як рідна, але ж старенька.
-Чуєш, бабусю, а ваш Дмитро в відпустку коли йде? Може б я наважилася попросити його, щоб зі мною в Дніпропетровськ з`їздив, в лікарню. Гроші є, вистачить і на бензин, може й на якусь операцію.
Марія дивилася на неї, як на свою онучку. Все життя дівчини перед очима, хіба зможуть відмовити.
-Він майже завжди бере відпустку в вересні, сама розумієш, курортний сезон, по путівці їздить відпочивати на пару тижнів, а потім тут, в селі, ти ж бачила. Я поговорю з ним, не втрачай надію.
Плинув час, дні проходили в праці. Тетяна, як качечка, не поспішаючи посадила городину та вже менше, ніж завжди. Хіба змогла встигнути, вже літо заглядало в вікна.
По селі сигналив автомобіль,люди здавали врожай. Гарно вродили помідори, цибуля, а за яблука та груші то вже сказати багато не можна було. Ламалися гілки від пахучих плодів.
Тетяна сиділа на лавці, згадувала той рік, як колись приїжджав Віктор, пригадала його погляд, заплакала. Напевно не судилося бути щасливою, напевно не доля. І десь далеко, здавалося було чути голос матері -» Ти приречена». Ні мамо, ось, побачиш, я таки поїду в лікарню, адже бабуся пообіцяла, мала мову з сином, тож є надія, хіба я не хочу людського щастя, заспокоювала себе.
Серпень був спекотним… Собака виліз з буди пару раз гавкнув й заховався. Таня сиділа на веранді, щось гундосила під ніс, вишивала рушник.
Біля хвіртки стояв голова колгоспу, побачивши її усміхнувся,
-Це йшов мимо, думаю дай зайду, запитаю. Тут таке діло, приїдуть студенти на збір яблук, може візьмеш пару чоловік на ночівлю?
Задоволено зирнула,
-Тільки дівчаток звичайно. Мені веселіше буде, вже відколи сама ночую, бабця Марія каже, щоб сама звикала жити.
Минула кілька днів, Таня навела порядки, чекала гостей.
Ранок пробудив яскравим промінням… У відчинене вікно чути спів пташок. Як добре, хоч мами немає та чомусь на душі легко, не дарма кажуть, що час загоює рани.
- Хтось вдома є?! Агов! - почулося здалеку.
Загавкав пес…. Таня накинула халат, виходила на подвір`я. Рукою кивнула до Дружка, щоб заспокоївся. Від здивування присіла на лавку, на неї чекали дві дівчини і Віктор.
Він розгублено дивився на неї, не міг й слова сказати. Дівчата переглянулись, чому він нічого не говорить? Здивовано позирали, то на нього, то на неї. А пес гарчав, ледь не зривався з ланцюга.
-Вікторе Петровичу, ви знайомі,- торкнула його руку, одна з них.
На його обличчі вираз розгубленості, здивування. Дівчата помітили, що тут щось не так, відійшли в сторону, одна сказала,
-Ми вас тут почекаємо.
Він немов пробудився, різко кивнув головою, сміливіше зайшов на подвір`я.
-Таню, ти тут? Що в гості приїхала? А Надія Вікторівна є?
Її тіло тремтіло, немов від холоду, серце гучно калатало, здавалося вискочить.
-Таню, щось не так? Чи може не впізнала?
- Та ні впізнала, - вже трохи опанувавши себе тихо промовила до нього, ховала очі.
Ті очі були повні сліз, їй хотілося розплакатися, кинутися в його обійми й залишитися там, не відпускати від себе. Він присів поруч з нею, мовчки дивився, намагався все ж заглянути в очі, які часто снилися йому.
-Я хочу запитати, ви двох моїх студенток візьмете на проживання?
У відповідь кивнула головою, намагалася дивитися на дівчат.
- Я зараз, вибач, одну хвилинку !- гукнув на ходу.
Про щось поговорив з дівчатами, ті озираючись відходили від паркану.
Повертаючись, Віктор позирав на вікна.
-Ти кого там дивишся? Бачу маєш своїх студенток, де викладаєш? - тихо запитала Таня.
- Та сьогодні ж субота, знаю Надія Вікторівна має бути вихідна, хотів з нею привітатися.Напевно з онуком кудись пішла. А ти в гості чи, як?
Вона задумливо слухала запитання, їй хотілося присісти з ним поговорити та не наважувалася. В голові неначе дзвін, не могла второпати, який онук? Чому в гості?
Він перервав її роздуми,
- Може запросиш до хати… на чай?!
-Так - так, нам треба поговорити.
В хаті затишно, чути, як тікає годинник….
На серці в Віктора стало тепло й радісно, вони проговорили майже дві години. Він розповів про себе, викладав в інституті економіку, мав свою групу. Жив окремо від батьків, на спадок бабуся з дідом залишили непоганий приватний будинок. З батьками залишився жити, менший на чотири роки, брат, який мав за два тижні одружитися.
І лише в кінці розмови, взяв її за руку, хвилювався,
-Таню, я не одружений, щось ніяк не мав часу, а може не доля було знайти. Не розумію, як так трапилося, той лист, що я писав і коли я приїздив, чому мама тобі не сказала? Не розумію…
-Вікторе, нікуди. я не їздила, ніякого чоловіка, ніякої дитини немає і мами теж вже немає, тож про це краще не будемо говорити.
Яскраві,теплі останні дні серпня… Автобус з студентами під`їхав до обійстя Тетяни.
Сусідка бабця Марія витирала сльози, наказувала Дмитрові допомогти молодим.Той слухав,кивав головою, нарешті розвернувся, взяв дві валізи, ніс до автобуса.
Не поспішаючи з хати виходив Віктор, обережно, під рук тримав Таню.
Очі радісні, сповнені щастям, як кілька років назад спалахували вогниками, коли вони поглядали один на одного.
Студенти в автобусі притихли, прилипли до віконного скла, дивилися, як молоді люди йшли до автобуса.
Таня кинулася до бабці обійняла, цілувала руки, дякувала. На очах сльози,
-Ми обов`язково приїдемо провідати вас.
Від`їжджав автобус… Марія крізь сльози дивилася вслід,
- Дитинко, дай Боже, щоб був щасливим і довгим ваш життєвий шлях.
ID:
732848
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.05.2017 07:18:27
© дата внесення змiн: 05.02.2021 09:02:39
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Успіхів Вам та натхнення. 
Боже, яка історія... 
Ця історія ще довго буде крутитись перед очима. Я ніби серцем прикипіла до Тані, вже й полюбила Віктора... Засуджую... але й виправдовую покійну матір.. Господи, як все складно.. Та чудово, що так закінчилося.. Спасибі Вам, дорогенька... 
Рада спілкуванню.
Гарно!