Де зорі згасають
жоржинами обрій цвіте.
Піддавшись спокусі,
розтану у світлі розмаю.
І граю промінням –
а й справді воно золоте…
Нарешті я справжня!
Хай вітер мій одяг знімає.
Нарешті я дика!
Вплітаю в волосся жасмин,
До стану латаття,
ступаю у нетрі – царівна!
Співай, дикий вовче.
Кровить хай мій страх із судин,
Іскриться з очей, шаленію –
мовчіть перші півні!
Схиляються трави
і падають зорі до ніг,
Навшпиньки ступаю –
цвітуть по слідах орхідеї.
Кружляю по колу,
мов відлік часів вікових,
У місячне сяйво руно уплітає Медея.
Під місяцем повним
танцюю у сяйві спокус,
Хай рвуть струни ельфи –
не смій підвестися нерівня.
Бо я відтанцюю, відплачу,
а ще… відсміюсь,
Допоки світанок,
допоки іще я царівна…
Як на моє Мольфарське око, головна приваба твору не у вишуканій мелодиці, що гармоніює з ритмом. Цінність його у ТАЇНІ, бо саме її вдалося тут створити авторці, і це вона заставляє нас переводити подих після кожного рядка, чудуватись усім неймовірним перевтіленням Царівни. Вона тут справжня, тільки і всього...
Олено, дякую щиро Вам за таку творчість. Це не просто талант, це - Діамант поетичного Всесвіту! Відміряно Вам щедро. Дай, Боже, Вам зоряної дороги та міцного здоровя! Храни Вас Господь!
Сильным женщинам - всё под силу,даже жизнь свою перевернуть,не то что с характером справиться!
И при этом ,не надо говорить никому о своей самодостаточности,правда?))
Дуже гарно!!!
В останньому рядочку треба щось додумати. Буде шкода таку красу залишити в такому стані. Там не вистачає одного складу. З теплом
І я б викинула блюз взагалі. Вибач, але він тут не вписується взагалі. Марнує твір, достойний твір.
Гарний вiрш, Олено. Досить цiкава, незвична iсторiя. То Олекса про вiрш Оксани Днiстран згадував, та у неi зовсiм про iншу лiсову жительку, головну героiню ii вiрша звали - Розмайка. Я там у неi у коментарях ще уточнював.
Так а ваша героiня - це не родичка Повiтрулi? То ж е чи то украiнська казка, чи то легенда, як у лiсi живе дiвчина Повiтруля, яка була донькою Лiсового царя.