Із хаотичних ліній, кинутих навмання
фантасмагорність візій погляд зловив, не я.
В звуках напнутих тиші, гострих у темряві
слух невловимо впише голос той візаві.
В чисте прозоре слово, мовлене на духу,
звична мораль загорне сутність якусь глевку.
Оптика світобачень, дій, почуттів, думок
дійсність заломить, наче промінь в пустий замок.
Бийсь кулаком у груди! Правду носи, мов щит!...
В гроті ілюзій люди. Посеред моря - Кит.
Дійсність - це ще та оптика, але якби не вона, чи потрапив би промінь в замок, як ключ в шпаринку.
Усе умовно: тиша-звучання, грот-море,темрява-світло - вони знаходяться в одній площині, в одному вимірі, тому чіткої межі, як і суттєвої різниці, між ними немає.
Люди - не кити, кити - не люди. Кожному свій грот.
Мар"янко,
І тебе філософська хвиля накрила
так, все умовно.. кожному свій обмежено-безмежний простір, час і форма..
Ти, подруго, якось так умієш читати моє, що я потім мушу ще повертатись та думати чи й справді у мене стільки всього знайшла)
Це через те, що одна з небагатьох, надто вправно всі підтексти та міжряддя мої читаєш. Сімочка