В полоні міста ти блукаєш знову,
Спліта ногами серпантин доріг.
Влізаєш слухом у чужу розмову,
І переймаєш чийсь заразний сміх…
Пливуть обличчя, тануть силуети,
І світлофор незмінний так щодня..
Авто дарують вихлопів букети,
І тулиться до стінки кошеня.
Немов душа, що загнана в куточок,
На яку дощик слабо моросить.
І хочеться природи, хоч ковточок,
Щоб лиш зігрітись… Ну хоча б на мить!
Розкриєш над душею парасольку,
Здивовано погляне кошеня.
І ніжно хтось простягне враз долоньку.
І вигукне: «А, ось де ти маля!»
І кошеня, під крихітні краплини,
Забувши про негоду й обережність,
В відкриті руки господаря-людини,
Впаде мов в теплий океан-безмежність…
Душа на місці… Хтось знайшов домівку!
І навіть сонце виглянуло з хмар,
І місто відчиняє дивну хвіртку,
Емоцій і надії цілий шквал.
Нехай душі на місці не сидиться,
Але вона все ж вища за земне.
Вона у тілі мов на поклик рветься,
Творить добро, щось ніжне і святе…
