Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: посполитий: ЗАЛІЗНА БАБА 13 - ВІРШ

logo
посполитий: ЗАЛІЗНА БАБА 13 - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

ЗАЛІЗНА БАБА 13

В українському фольклорі словом «баба» переважно називають жіночих демонів. Залізна Ба́ба — міфічна істота в образі жінки з довгим волоссям, якій приписували ворожі щодо людини функції (вона може вбити людину залізним макогоном або залоскотати до смерті). Подекуди вірили, що Залізна Баба любить підміняти людських, ще не хрещених, дітей своїми.
(не з «Вікіпедії)


Знайомі акації, знайома рипуча хвіртка, знайомий грюкіт казанів біля плити.
-	Як Галина? – не вітаючись запитала Марфа?
-	Нормально, баб, нормально… Добридень, до речі…
-	Шия чого подерта? 
-	Кіт подряпав, - буркнув Самарканд.
-	Умгу… Кіт, знаю я тих котів, - Марфа бурмотіла собі під ніс звичним сердитим голосом.
Сашко промовчав. Кинув сумку на лаву біля плити і, стягуючи на ходу футболку, пішов до умивальника. Футболку в Толіка взяв, бо його, Самаркандова, після бійки годилася хіба-що на ганчірку. «Улюблену футболку порвали, с..ки…» - подумав, - «Улюблену чорну футболку…» Він любив чорний колір, чорний і червоний. Білий ще, але білі футболки та майки непрактичні.
Вода в умивальнику була гарячою, нагрітою сонячними променями і пахла літом… Вмившись, Сашко, не втираючись, гепнувся на ослін поряд із своєю сумкою і підставив обличчя палючому сонцю. Вода, висихаючи, стягувала шкіру. Марфа, тим часом, накривала на стіл: борщ, той самий пахучий борщ, який вміла варити тільки вона, деруни, тушковані із свининою, салат з огірків та помідорів, заправлений запашною олією… Сашкові чомусь стислося серце. Ті запахи, вони викликали в грудях незрозумілий щем, захотілося… Захотілося сидіти біля мами, схиливши голову їй на коліна і, щоб вона гладила голівку, перебираючи між пальцями неслухняне волосся, яке стирчало врізнобіч. Сидіти так і, вкотре вже слухати дивовижну історію про те, як мама зустріла білочку, що несла в лапках кедрового горішка. Білочка побачила маму, злякалась і впустила горішка з лапок. А мама підняла, роздавила тонку шкаралупку, а там виявився він, Сашко. Слухати цю розповідь і дивуватись – як він, такий великий і міг поміститися в крихітному горішку? А мама сміялася б і цілувала його в голівку, примовляючи: «Горішку мій маленький… Гаразд, біжи пограйся…»
-	Тобі що, запрошення особливого треба? – Марфа висмикнула Сашка з напівсну.
-	Зараз…Сідаю…
-	Зачекай! – баба підвелася з-за столу і рушила до хати.
За хвилину з’явилася на порозі, тримаючи в руці сулію зі слив’янкою.
-	Звідки така щедрість, ба? – не зміг приховати подиву Сашко.
-	А хто казав, що я тобі наллю?
-	 Та ніхто…
-	Добре… Піди до хати, там на миснику чарки – дві візьми.
Наливка була трохи приторно-солодкою, але прохолодною і приємною на смак. Таке не п’ють для того, щоб напитися, таке не п’ють «під закуску», таким приємно смакувати після ситного обіду, маленькими ковточками.
Марфа потроху прибирала посуд зі столу, Сашко курив, ковтаючи потроху солодку наливку, хотів піділляти ще, та сулію бабця вже завбачливо прибрали. Зробивши останню затяжку, затолочив недопалок і гукнув:
-	Ба! Я піду відпочину з годинку!
-	Від чого?! А-а-а… Йди… Толку з тебе все одно, як з цапа молока та й роботи нема ніякої зараз. Що, на ніч знов на гульки?
-	Ні, не піду… - Сашко підхопив сумку, прочинив хатні двері і повернув із сіней до «своєї» кімнати. 
Сумку засунув подалі під ліжко, а сам, глипнувши у вікно, де Марфа, притьмом кинувся до шафи, де баба тримала дідові речі. «Тільки б не замкнено було», - подумав. Звичайно, благенькі шафові замки не були проблемою, але ламати не хотілося. Смикнув за ручку велику шафову шухляду – незамкнено. Там лежали дідові нагороди за війну і за вірну ментівську службу, але Сашка цікавило зовсім інше. Він висунув шухляду ще більше на себе – та-а-а-к… Папери якісь, грамоти з профілями Леніна та Сталіна, документи нагородні на ордени та медалі… Не те, все не те… Та-а-а-а-к… Це вже краще – дві «фінки», одна – нагородна, НКВДистська, в піхвах, інша – трішки менша, роблена якимсь умільцем на «зоні» чи поза нею  «блатна» «щучка»… На секунду замислившись, Сашко «заводську» «фінку» поклав назад до шухляди, а «щучку», кинув на ліжко. А! Ось вона! В кутку, на самісінькому дні досить глибокої шухляди! Самаркандові пальці намацали те, що шукали – наплічну кобуру. Під руку трапилось ще щось продовгувате, на дотик – тверда шкіра, майже, як на кобурі. Дістав. То була бритва-«опаска» в шкіряному футлярі. На футлярі тиснення – хижий птах тримає в руках свастику і нижче, напівколом напис: «Gott mit uns» - «З нами Бог». Сашко спітнілими пальцями дістав бритву з чохла, гравіювання на бритві повторювало той малюнок, що був на чохлі. Дідова трофейна бритва… Сашко торкнувся пальцем леза і, одразу ж, відсмикнув руку – гостра. На пальці виступила краплина крові. Всунув пальця в рот, відчув присмак заліза.
 Самаркандові подобався смак крові. Ще коли він був малим хлопчиком, то вперше побачив, як п’ють кров. То був дебелий і завжди усміхнений дядько з кумедним, як для українця іменем – Авраам. Широке обличчя з товстими губами та ніс «картоплиною» не залишали ніяких сумнівів, що Авраам таки дійсно українець, а не «син Ізраїлів». Він, той дядько Авраам, був колієм, різником, тобто. Колій – особа в селі поважна, завжди при роботі і при шматку м’яса. Господар ніколи не пропонує колієві м’ясо та сало із забитої свині, той сам вибирає, який шмат взяти, щоб не образити ні господаря, ні себе. 
Коли малий Сашко вибіг з хати, то кабан вже був обсмалений, вишкрябаний і помитий. Короткими різкими рухами Авраам вирубував трикутник грудини, а потім, взявши емальовану кварту, зачерпнув з діри в кабанячих грудях густої темної рідини і попросив у Сашкової матері перцю, та дала… Рясно присипавши духмяною спецією паруючу поверхню, припав до кварти і поволі всотував у себе вміст кварти. Нарешті відірвався, зачерпнув ще і, усміхаючись, простягнув Сашкові, який зачаровано дивився на колія.
-	Хочеш, малий? На, пий… 
-	Ні! Він не буде! Ви що?! Не можна! – кинулась, було, мати, але пізно – Сашкові пальчики, вимащуючись в кров, міцно вчепились в кружку. Губенята торкнулись маслянистої ледь теплої поверхні. Огидно не було. Було незвично, дивно і… Смачно. Тепла рідина так контрастувала з морозним повітрям… Вона віддавала маленькому тільцю своє тепло, свою енергію…
-	Пий, малий, пий… Кров – це життя… - Авраам гладив хлопчину товстими пальцями по спині.
Батько з матір’ю з подивом дивились на замащене кров’ю, але задоволене обличчя сина. Тато особливого значення тому всьому не надав, зайнявся разом з колієм тушею. Мама потягла Сашка вмиватися й по дорозі вичитувала:
-	Ніколи так більше не роби! Чув? Не можна кров пити! Ти чув, Сашо?
А Сашко лише кивав головою. Він так і не послухав матері – завжди, коли кололи свиней, випивав кухоль свіжої парної крові. Авраам, на відміну від багатьох інших коліїв, охоче ділився з іншими таємницями свого ремесла. Сидячи за столом та, закушуючи чергову чарку перваку свіжиною та хрумким квашеним огірком, казав, звертаючись до Сашкового тата:
-	А я не боюсь розповідати, що та як… Хліб мені не переб’ють. Просто, розумієш, Даниловичу, навіть, якщо знаєш, як, то не факт, що зможеш… Є такі, що можуть, в них на лобі написано, що вони можуть… Он і в тебе теж написано!
Авраам голосно засміявся:
-	І малий твій зможе, як підросте!
Тато швидко опанував ту науку – за рік чи два його вже й самого запрошували зарізати чи, як казали в селі, заколоти свиню.
Сашко першого підсвинка заколов у шістнадцять. Батько навчив всьому – і вбивати з першого удару, і, як повалити на землю та правильно тримати двоцентнерну свинюку, як смалити, відділяти сало від м’яса… Всьому… Найважче було вбити… Ні, не технічно важко. Важко було подолати бар’єр, який зупиняв, заважав забирати чиєсь життя, навіть свиняче… Після першого разу Сашка знудило, а потім… Потім – звик…
 Все ще сидячи на долівці, Самарканд засунув шухляду ногою, підвівся, взяв з ліжка «фінку». «Блатарі» називали такі ножі «щучками» через клинок, що формою й справді нагадував профіль хижої риби. Підкинув на долоні, приміряючись до маси, спробував зручність руків’я… Ніж був непоганий – невеликий, зручний, але… Його зручно носити в чоботі, за халявою, або в рукаві у закріплених на руці піхвах. Ні того, ні іншого Самарканд не мав. З жалем покрутивши «фінку» в руках, знову висунув шухляду та вкинув ножа назад. Залишається бритва. Носити зручніше та й безпечніше. «Фінка», кастет – холодна зброя, бритва – гігієнічне приладдя, бейсбольна бита – спортивний інвентар. Бритва в твердій руці страшніша ножа, один рух і людина вже тримає в оберемку свої паруючі кишки. Самаркандові довелось бачити якось наслідок «діянь» бритви у твердій руці – глибокий поріз від вуха до підборіддя і щоку, яка зісковзувала вниз, не бажаючи триматися на кістках…
Та-а-а-к… Тепер – кобуру перевірити… Кобура старого зразка, розрахована на «ТТ», але «Вальтер» прийняла вправно, ніби тільки й чекала його… Прийняла, як знемогле у спразі кохання жіноче лоно приймає чоловіче єство… Самарканд хмикнув… Дивна асоціація… Він любив жінок, як і кожен чоловік. І зброю любив, бо, певно, всі чоловіки люблять зброю, але… Не так якось, певне… Не хотілося Самаркандові в любові ні відчуття зверхності, ні домінування, не хотілося відчувати жіночу покору та догідливість, свою владу над жінкою… Чого йому хотілося? Чого?! Єднання, єдності, злиття… Коли зникають «я» і «ти», коли існує єдине – «ми»… Коли хочеться бути сильним, щоб захистити, закрити грудьми і… Хочеться бути слабким… Якби хто почав про це запитувати, то Сашко навряд чи зумів би пояснити. Люди не завжди вміють пояснити всі свої відчуття. Не тому, що мають малий словниковий запас. Певне, слів таких не існує зовсім…
І зброю він любив… По-особливому любив… Обожнював… Зброя теж, як і кохана, мала стати частиною його, природнім продовженням, єдиним цілим… 
 Вперше справжнього пістолета тримав у руках років у п’ять, то був «ТТ», «Тульский Токарева». Дід давав. Він тоді вже не служив у ментовці, на пенсії був, але пішов працювати у ВОХР*. Звичайно, постріляти дід не дав. Навіть обойму з патронами витяг від гріха подалі, та Сашко й не зміг би вистрелити – надто тугий спусковий механізм у «ТТ» для малого хлопчиська, потім, пізніше, вже дорослішому, Галчин перший чоловік давав «пошмаляти» з «Макарова», «Стечкіна»… За інструкцією у тирі військової частини та ще й такої, «режимної», де на бойовому чергуванні стоять балістичні ракети, стороннім заборонено було знаходитись, але… Що в тій країні робилось «за інструкцією»?
В школі на стрілецький гурток, який вів новий військовий керівник лейтенант Кулак, мало хто записувався. Стріляти хотіли всі, але після занять потрібно було чистити дрібнокаліберні ТОЗівки** та навчальні «Калаші» із спиляними бойками та продірявленими стволами, тому число бажаючих стріляти різко зменшувалось. А Сашко любив… Він міг годинами розбирати, чистити та змащувати зброю. Розбирав та збирав із зав’язаними очима, його пальці ніжно та впевнено і твердо шукали потрібні кнопки,  замки, пружини…  І зброя, ніби кохана, відповідала йому взаємністю – затвор завжди входив у затворну раму без перекосів, затворна рама сама знаходила потрібні пази, кулі лягали туди, куди хотів Сашко… 
Він знав про зброю дуже багато – і про вогнепальну і про холодну: тактико-технічні характеристики, переваги й недоліки, але… То було другорядним. Він знав те, про що мало хто навіть здогадувався: зброя, так само, як жінка – вона або твоя, для тебе, або – ні…
Самарканд звільнився від ременів наплічної кобури і з жалем подумав: «Доведеться в куртці ходити в спеку, паскудно…» Заховавши кобуру в сумку, знову взяв до рук бритву, покрутив, ще раз попробував гостроту леза, розкривши. Цього разу вже обережніше… Знову згадав відділену від кісток обличчя щоку  Механіка і плечі мимоволі пересмикнулися. Це було два роки тому, в літньому оздоровчому таборі… То була Самаркандова навчальна практика. О-о-о! Практика ще та! Півтора місяці свіжого повітря, сонця, води, дівчаток, ну і супутньої романтики – вогнищ, спиртного в непомірних кількостях (бо ніхто й не міряв), пісень під гітару і нехитрої табірної любові… Відпочинок, та ще й навіть гроші якісь за те платили – якраз на сигарети вистачало. Чи то Сашко з Бабаєм спеціально той табір вибрали, чи співпало так просто? Частину табору орендував один з боксерських клубів, використовуючи як літню тренувальну базу. Хтозна чи то добре було, чи погано? Серед боксерів – купа знайомих і навіть приятелів – Лисий(дивне погонялово, коли в хлопця патли до пліч, а, може, й навпаки – саме тому так і прозвали?), Горбатий (ходив увесь час зсутулений), Насос ( він так сопів зламаним носом, що чутно було за квартал), Механік (просто прізвище в нього – Гаврилов, що тут ще придумаєш, коли є такий фільм «Кохана жінка механіка Гаврилова?), Саша Череп ( поширене погонялово, але по-іншому називати власника вуглуватої і, якщо об’єктивно, досить потворної голови, язик не повертався). Що доброго було з присутності боксерів? Та нічого, певне… Що поганого? Та теж, ніби, от тільки… Ну не любив цього Самарканд, не любив – коли дівчатка-вожаті з вереском втікали, намагаючись уникнути нахабних рук, ще більше не любив, коли вони, зі зблідлими обличчями, глухим тихим голосом прохали: «Ну не треба… Ну відпусти…», таки потрапивши в ті руки. Ті дівчатка, які були… Менш симпатичні… Ай, чого там – страшненькі, вони спостерігали за тим із кривими посмішками. Хоч в якихось ситуаціях зовнішність допомагала їм. Деякі, як от Оксана Беничка – самі пхались в ті обійми. Інші – спочатку верещали, а потім Сашкові здавалося, що вони дивляться на нього благальним поглядом, особливо після слів котрогось з боксерів: «Я прийду до тебе сьогодні ввечері…» Може, насправді й не було ніяких поглядів, може, то був лише витвір уяви, може, справді здавалось, але… Він же бачив ті очі і, яка різниця чи то справді так було чи лише здавалось? Ох, ті очі, ті погляди… Вони бентежили, вони завжди втягували Самарканда в неприємні історії. Так, звичайно, можна заспокоювати себе думками на кшталт: «Мене це не стосується! Хто?! Хто вона для мене – ніхто! Звичайна шмара, яких десятки, сотні, тисячі… Яке мені до неї діло? Ніякого! Це навіть не моя дівчина! Хтозна чи справді скоїться щось погане?» Можна… Можна було викинути все з голови, не звертати уваги, але… Сашко добре знав, що трапитись може ВСЕ, ЩО ЗАВГОДНО! Може не трапитись, а може й трапитись… І поскаржитись буде нікому, та ніхто й не скаржитиметься… І дівчат він шмарами не називав… І… Ну не міг він, не міг! Не переносив!
О! Самарканд далеко не був захисником та заступником всіх скривджених та ображених, таким собі Робін Гудом сучасності. Поборником світової справедливості. І Термінатором не був, і Рембо, не міг «валити поганих хлопців у чорних капелюхах пачками» - трьох одним ударом і десятьох одним пострілом. Та й сам навряд чи носив «білого капелюха». Чи був він надміру жорстоким? Ні, певне… Не надміру… Не був ні звіром, ні садистом. Так, бувало – то якийсь «жартівник» за невдалий жарт за столом отримував виделку в стегно, то хтось розфокусовував зір, намагаючись вловити найменший порух ножа, приставленого майже впритул до ока, траплялося заставляти людей балансувати на межі людської гідності і таки переступати її… Він ніколи не робив нічого понад те, що робили чи намагалися зробити з ним. То ж лише від самої людини залежить, що їй дорожче – збереження цілісності тіла чи втрата частинки гідності… Чи був Самарканд негідником? Певне, так, та в міру… Як і саме життя, яке витворяє з людьми такі викрутаси, влаштовує такі перевірки… І не лише на «слабо». А люди – вони всі різні. Іноді їм здається, що вони – сильні, сильніші за інших лише тому, що в них є гроші, влада, зброя, а позбав їх, хоч на мить, доступу до тих «рятівних соломинок» - і ламаються, мов сірники. Як той підгулявший мент, що забрів був у гуртожиток до знайомої дівчини. Мав бути на патрулюванні а пішов до дівчини… Йому не сподобалось, як Самарканд ходить, як нахабно розмовляє, він думав, що сильний, бо в нього балончик «Терену», гумовий кийок і «Макаров». Він думав, що став Богом над Самаркандом, бо тицяв йому стволом у голову і тряс кайданками, дихаючи в обличчя сумішшю перегару і гнилих зубів… Ні, хлопчику… Ти, закомплексоване і розумово відстале бидло, приїхав до міста і став ментом, щоб мати владу над бомжами, п’яними студентами та дівчатками-петеушницями? Щоб виміщати свої комплекси та відсутність інтелекту на нирках закованих у кайданки тіл на брудних потрісканих плитках райвідділків та опорних пунктів? Але тут – не райвідділок… Тут Бабай ліктем «впечатає» твою позбавлену інтелекту голову в стіну і «рятівна соломинка» «Макарова» випаде з руки, тебе підтягнуть до радіатора опалення і прикують до нього твоїми ж кайданками, відбиватимуть твої нирки твоїм же кийком. З тебе зірвуть погони із трьома золотими сержантськими «соплями»***, хтось розпоре ножем твої штани разом із ременем та смугастими трусами і запитуватиме, що тобі краще засунути в дупу – кийок чи пістолет? О, так, сержанте, спочатку ти погрожуватимеш. І тебе знову битимуть, так само довго і жорстоко, як ти бив свої жертви в опорному пункті, а потім ти плакатимеш, шмаркатимеш на груди кривавими соплями, проситимешся і, зрештою, обіс..ишся… Тебе відпустять і, навіть, все повернуть. Все, окрім ментівської «ксиви»**** та кайданок… І нікому ти не поскаржишся, «мусоре», бо півтора десятка чоловік свідчитимуть проти тебе: під час чергування… В нетверезому… Погрожував зброєю… Намагався згвалтувати…
А от будь-який вияв насильства, навіть морального, щодо жінок, боляче стискав Самаркандове серце… Хтозна, чому? Може, то був атавізм, залишений в його характері мамою? Хтозна… Хтозна…
Кидатися з кулаками на дівочих кривдників було безглуздо. Навіть дурень, навіть повністю «відморожений» зрозумів би, що то – безглуздя. Зітятися з кимось із боксерів через «шмару», до якої не маєш жодного стосунку – протиставити себе всім, от інша річ… 
Напівлежачи в тіні на лавці, Самарканд курив після ситного обіду свою «Піл Роху» і, не без задоволення, подивлявся на довгоногу, в коротеньких шортах, худорляву Женьку, яка плела вінки для якоїсь малючої розваги. Женька була вожатою в третьому загоні – там малюки до десяти років. Самарканд був вожатим в першому – вік від чотирнадцяти і старше. Але, крім нього, там були ще дві дівчинки-вожаті, які й займалися з дітьми, всякою, на Сашкову скромну думку, хернею. Його завданням було обламувати роги особливо борзим, тобто -забезпечувати дисципліну.
А Женька подобалась Самаркандові. Подобалась, як… Як яскрава квітка серед зеленого буйства різнотрав’я, як полотно писане пензлем котрогось із флорентійців, як… Він не роздягав її очима, не уявляв ночі кохання з нею, просто дивився і вона подобалась йому, викликала симпатію.
-	Що, дістали вже боксери? Чіпляються? – раптом запитав у зосередженої на вінку Женьки.
-	Умгу… - не повертаючись, скрушно зітхнула вона.
-	Особливо той, головатий… Нахабний такий… Казав, що вночі прийде… Ми з Валькою сказали, що не відчинимо, так погрожував, що двері виламає.
Руда Валька була Женьчиною однокурсницею та подружкою.
-	Умгу… Виламає… Череп – «відморозок», - погодився Самарканд, затягуючись вкотре.
-	Ти знаєш його?
-	Так… Я їх майже всіх знаю.
-	Звідки? Вони твої друзі? – з нотками остраху в голосі запитала Женька.
-	Друзі?! – реготнув коротко Самарканд.
-	Ні, швидше – колеги!
-	Ти теж спортсмен?
-	Ага! В минулому – майбутній! – Сашко знову засміявся.
-	Як це? – Женька округлила очі.
-	Та ніяк… Коротше, хочеш, щоб він від тебе відчепився?
-	Ну… Так.
-	Скажи йому, що ти – моя дівчина, що зустрічаєшся зі мною, а ввечері, після відбою приходь до мене. Ні… Краще я до тебе прийду.
-	В мене хлопець є…
-	Черепові про свого хлопця розкажеш.
-	І що тоді?
-	Нічого… Посміється і… Трахне тебе.
-	А ти?
-	Дурепа ти, Женько… - Самарканд підвівся і попрямував до будиночка. Після обіду не завадило б поспати – тиха година все-таки…
Після вечері, на виході з їдальні хтось м’яко торкнувся плеча:
-	Саш… Тебе ж Сашею звати? Я згодна… Тільки… Пообіцяй, що не чіплятимешся… - Женька потупила очі.
-	Ду… - почав було Сашко та, передумавши, сказав:
-	Добре.
-	І… Ще одне… Я ж не сама… А Валька як же?
-	А-а-а…Та руда? Я Бабая з собою візьму.
-	Кого?
-	Ай! Та все нормально буде, мала! Не парся.
Нічна пригода скінчилась так і не почавшись. Череп, хоч і не міг «блиснути» інтелектом, але жив «по понятіях» і знав, що відбивати «бікс»***** у лохів – це нормально, а в «братанів» - западло. Побурчавши, що попереджати треба завчасно, він пішов спати незадоволений, але свідомий того, що не «лажанувся» і вчинив правильно. 
Бабай був трохи незадоволений – в нього якраз налагоджувався контакт з напарницею- вожатою, але то таке… Один вечір нічого не вирішував. Женька, зрозумівши, що Череп більше не займатиме, заспокоїлась і навіть вже почала жартувати, але радіти ще боялась. Валька заливсисто сміялась із Самаркандових анекдотів, а її руде, майже червоне, волосся розливалося по плечах вогнем… «Чому у всіх рудих така біла шкіра?» - подумав Сашко. Хлопця у Вальки не було…
А за кілька днів боксери «звалили» з табору… 
Була неділя, у таборі – батьківський день. Батьки – переважно матусі, відвідували своїх чад, аби перевірити чи не вихудли часом, чи на сонечку не перегрілися, чи не ображає ніхто. Самарканд з Бабаєм якраз чергували тоді «на воротах», тобто – на в’їзді до табору. Домашні котлети, пироги, тістечка та інші смаколики, якими щедро пригощали вдячні батьки, вже ставали поперек горла і, оскільки відмови від пригощань батьками не приймалися, складувалися на купу. Було спекотно, Сашко з сумом поглядав на річкове плесо, до якого було «два рази шапкою кинути», як сказав би Бабай.
-	Сань! Глянь, що то? – перервав мрії про холодну воду Вітьок.
-	Де?
-	Он… Там… В боксерів «заваруха» якась…
На березі, під сосновим ліском боксери, власне лише тренери, смажили шашлик – у Механіка був день народження. До деяких приїхали навіть дружини з дітьми. Що там могло трапитись такого?
-	Ай, розберуться… Воно тобі треба? – ліниво протягнув Самарканд.
-	Та ні… Нах… не треба,  - в тон відказав Бабай.
Спочатку пролунав жіночий вереск, потім чоловічий вигук болю. Метушня посилилась… Було видно, що кілька постатей, які з далекої відстані здавалися шаховими фігурками, швидко рухаються в напрямку табору.
-	Бля буду, щось там не те, - констатував Бабай.
Першим, набагато випереджаючи людей, воріт досягнув лемент – стривожені жіночі крики, дитячий плач, матюки. Попереду біг Механік, обома руками він тримався за обличчя: лівою - за підборіддя, правою – за щоку, поміж пальців юшила кров. Шматок щоки звисав, мов червона ганчірка, оголюючи білосніжну вилицю та перекриваючи пальці. Самарканд здригнувся і відвів погляд. Механік не кричав, він лише лупав витріщеними очима і ревів, мов поранений у смертельному двобої із матадором бик…
Потім вже з’ясувалося, що поряд відпочивала ще одна компанія. Місцеві «урки» святкували повернення товариша, який щойно відкинувся. Поруч, за п’ять кілометрів, було невелике містечко із найбільшим в області гранітним кар’єром. Основний контингент робітників складався із достроково звільнених для роботи на «будівництвах народного господарства». Багато з них залишалися тут назавжди.
Що там вже не поділили між собою майстер спорту з боксу Гаврилов та безіменний урка – невідомо. Але сталь небезпечної бритви виявилась меткішою за добре поставлені хуки…
За кілька годин біля воріт табору зупинилися три автівки – дві старих «Ауді» і «Беха». З «Бехи» вийшов Вернигора, пізнавши Бабая із Самаркандом, коротко кивнув головою і попрямував на територію. За кілька хвилин він повернувся з п’ятьма боксерами, серед них були Насос і Горбатий, інших Сашко не знав. Зупинившись на мить, Вернигора затримав погляд на Сашкові з Вітьком, змірявши їх поглядом з ніг до голови кинув лише:
-	З нами поїдете.
Сперечатися було марно. 
Кортеж зупинився на тихій вуличці на околиці міста біля великого, але занедбаного цегляного будинку із облупленою фарбою на віконних рамах та брудними ганчірками замість фіранок. З прочиненого вікна долинали звуки «бенкету» - голосні матюки, дзенькіт посуду, хтось занудно тягнув «Гоп-стоп». Самарканд зрозумів – це блатна «малина».
 Сонце ще визирало червоним окрайцем з-за дахів, кидаючи на вікна автівок райдужні блики, небо заповстували купчасті хмарини. «Купчасті хмари – передвісники дощу», - згадалося Сашкові фото із підручника географії за п’ятий клас. Знайомий звук повернув його в реальнісь – Вернигора пересмикнув затвор «волини». Застромивши пістолет за пояс, він відчинив багажник «Бехи», в глибокому чорному череві лежали бейсбольні бити.
-	Розбирайте! – різко кинув «бригадир».
Механік був його близьким другом, а в недалекому минулому – тренером, тому Вернигора й приїхав на «розбірку» особисто.
-	Так! Слухаємо сюди! По голові не бити нікого – мені трупи не потрібні. Але «вчимо» так, щоб запам’ятали на все життя – скільки там їм відміряно. А кого треба буде замочити – я сам замочу…
«Акція» була швидкою – за кілька хвилин четверо «бенкетувальників» були «оприходувані». Хтось лежав у «відключці», хтось марно намагався зіп’ятись хоча б на чотири кінцівки.
-	Тягніть їх на вулицю, - скомандував Вернигора.
-	Далі! Далі від хати відтягуйте! Прямо на вулицю тягніть! Насос! Де Насос?! 
-	Я тут! – захеканий цупкий хлопчина підбіг до ганку.
-	Там в машині каністра, тягни її сюди.
Самарканд здригнувся – невже живцем палитиме? Ноги чомусь стали ватними, а руки почали дрібно тремтіти… Але Вернигора, взявши з рук Насоса каністру, зайшов у будинок. За кілька хвилин повернувся і кинув:
-	В машини, швидко!
За спиною в нього, в будинку щось глухо гухнуло, посипалось скло і назовні вирвались пожадливі язики полум’я. Не знайшовши поживи на цеглі, вони пірнули назад до хати.
Машини зупинились біля місцевого ресторану.
-	Гуляйте, пацани! За все заплачено! – бадьоро підморгнув «бригадир».
Сашкові руки все ще тремтіли і після другої чарки, і після п’ятої, а потім… Потім він все пам’ятав, як у тумані – вони пили-гуляли кілька годин, далі – провал у пам’яті, потім вологий асфальт табірної алейки – мабуть, таки пройшов дощ… Потім неслухняні ноги ніяк не хотіли піднімати його на другий поверх дерев’яного будиночка… Бабай! Де Бабай?! А-а-а… Бабай позаду – так само важко, ніби на Джомолунгму, дереться по сходах… Потім – нерозстелене ліжко і… Все…
Йому снились собаки, вони шалено гавкали і кусали зусібіч, а Бабай намагався простягти руку і витягти його з того собачого кола. «Саня! Саня!» - кричав він.
-	Саня, бл..дь! Вставай! Мусора!
Самарканд рвучко підвівся і здивовано лупав очима. З вулиці долинав собачий гавкіт і людський гомін.
-	Саня! «Ягуар», бля! З собаками! Пи..да нам! – майже кричав Бабай.
До Самарканда туго, але доходило. Та він все ще сидів на ліжко і тряс головою. Двері з хряскотом прочинились і на порозі з’явилася фігура в камуфляжі, балаклаві та з «аксушкою»****** в руках.
-	Руки за голову! На вихід!
Куций ствол «аксушки» із розтрубом на кінці дивився прямо в око Самаркандові, принаймні, так йому здалось. А він подумав чомусь зовсім про інше – про Вальчине мідне волосся і білосніжну оксамитову шкіру… Finita la commedia… 
-	Привіт, пацани! – боєць опустив ствол і швидким порухом руки стягнув з голови балаклаву.
-	Шлик?! – в один голос вигукнули Бабай із Сашком.
-	Ти ж в «Беркуті» був…
-	Перевівся…
Так, то був Шлик… Жили рік на одному поверсі в гуртожитку… Випили разом цистерну. Потім він десь зник…
-	Ось так, пацани… Зустрілись… Земля кругла… Руки за голову, пацани і… На вихід…
Лежати обличчям вниз на вологому від дощу асфальті та ще й із закладеними за голову руками – справа не вельми приємна. Тверді піщинки, майже непомітні під час ходи, боляче тиснуть в щоку. Так боляче, що вже здається, ніби вся щока затерпла і лише точки дотику камінчиків стали каналами, через які біль вливається потужним струменем прямо в центр мозку. Кажуть, що насправді болю не існує, що то – продукт діяльності мозку, така собі ілюзія. Якщо це правда, то людський мозок мегаілюзіоніст, до якого далеко і Великому Гудіні, і Девіду Коткіну, який взяв собі за псевдо ім’я героя Чарлза Діккенса Девід Коперфілд.
Лежачи на асфальті лише в майці та «адідасівських» спортивних штанях, за сприяння нічної прохолоди, Сашко потроху тверезів. Із гавкоту псів, брязкання зброї та крикливого багатоголосся, яке раніше здавалося безформним породженням Хаосу, він починав виокремлювати окремі фрази, але аналізувати та співставляти почуте й побачене ще не міг. Та й що він бачив, власне, у блідому місячному світлі? Лише берці, багато берців, які то відривались від землі, то знову плигали на неї… Сашко, всупереч ситуації, усміхнувся – згадався танець з булочками на виделках у виконанні Чапліна із фільму «Золота лихоманка». Пара берців стрибала до його голови, застрибала десь за голову, під ребрами заболіло – вдарили.
-	Встати! – пролунала різка команда.
Самарканд підвівся.
-	Це мій, не боксер, - донеслося з темряви.
По голосу Сашко впізнав Михайла Васильовича, директора табору.
-	В будинок! Швидко! – знову різкий окрик.
До Самарканда доходило все ще туго, він стояв і тупим, порожнім поглядом дивився на фігуру у камуфляжі та краповому береті, зачепився поглядом за погони: «Капітан».
-	Ти, що, оглух, бля, чи тупий? В будинок нах..! Бігом, бля! І спати, не рипатись! Руки опусти, виродку!
Чи то ці слова, чи штурхан в груди остаточно привели Самарканда до тями? Жовна його заходили від злості, але змовчав і, опустивши таки руки, подерся сходами догори. 
Бабай вже був у кімнаті:
-	Пощастило, Самарканде, правда? Любить таки тебе Бог…
-	Який? – зиркнув на друга Самарканд.
-	Що, який?
-	Неважливо…
Сашко, як був, бухнувся на ліжко і за хвилину вже спав – день видався важким. Спав міцно, без сновидінь. Вже вранці дізнався, що п’ятьох боксерів, які були на «акції», забрали «мусора», а інших вже чекали автобуси – табірний збір для них закінчився достроково.
Потяглись табірні будні – спортзал у перервах між шестиразовим харчуванням та тихою годиною, нічні вогнища з юшкою або шашликом, гітара… Вальчине руде волосся, розсипане по білосніжних плечах, її усмішка, яку трішки викривлені, але симетричні верхні різці робили неповторною милою і… Зворушливою. А ще букетики польових квітів, які Самарканд щоранку почав знаходити на своїй подушці. Хто їх туди клав? Валька? Навряд, не в її стилі така напівдитяча романтика… Самарканд ніяк не міг зловити «винуватця», оскільки вставав найпізніше, навіть пізніше дітей.
Згодом Бабай з усмішкою «просвітив»:
-	Сань, там одна мала з твого загону квіти тобі щоранку носить.
-	Яка?
-	Та не знаю я, як звати. Чорнява така, з довгим волоссям…
-	А-а-а… Катя… Катею її звати…
Самарканд усміхнувся. Тепер зрозуміло було, чого та мала крутиться постійно біля нього. Коли Самарканд засне десь на лавочці, лоскоче обличчя травинкою, смикає за волосся на ногах, а потім зі сміхом втікає. Гарна дівчинка. Зовсім не схожа на інших міських дівчат – косметикою не користується, одягається скромно, неговірка така, мовчазна. Каті чотирнадцять, вона красива такою… Природньою красою, яку косметика не підкреслить, а лише зіпсує… За кілька років Катя стане справжньою красунею – це вгадувалось навіть зараз. Самарканд знову усміхнувся. Гарне дівча…
Може, й забулося б те все, якби за кілька днів… Була тиха година, Сашко подався на пляж. Кілька разів пірнув, щоб збадьорити розімліле від спеки тіло, потім сів на березі обсихати, закурив. Якийсь шурхіт позаду заставив оглянутись – до нього прямувала Катя.
-	Ти чого тут? Тиха година! Ви в будиночку маєте бути!
-	Я посиджу трохи тут, можна?
-	Ай, гаразд! Сиди…
Вони сиділи й мовчали, він курив… На дівчину не дивився, але відчував, що вона його розглядає.
-	А я люблю тебе, Сашо…
Самарканд від несподіванки закашлявся і по-дурному перепитав:
-	Що?
-	Я люблю тебе… - Катя потупила очі.
-	Ай… Мала, не придумуй дурниць!
-	Поцілуй мене.
В Самарканда стало гаряче всередині, а язик і губи не хотіли слухатися.
-	Катю… Катрусю… Я… Я не можу…
-	Я некрасива? Ти любиш ту руду? Я бачила, як ви обіймались! 
Самаркандові чомусь стало ніяково. Він міг би послати ту малу куди подалі, але… Не міг… Хотілося провалитися крізь землю…
-	Та нікого я не люблю… То ми так… По-дружньому…
-	То поцілуй мене!
-	Катю… Я – дорослий дядько, а ти… Ти дитина ще… Неправильно це… Он… Хлопчиків люби…
-	Я тебе люблю… Скажи, я подобаюсь тобі?
Прийшла Сашкова черга потупити очі:
-	Так…
-	Одружишся на мені?
-	Ти ж дитина ще… - не в змозі придумати щось розумніше, знову бовкнув Сашко.
-	А ти… А ти дочекайся мене! Я буду тобі доброю дружиною. Чи з рудою одружишся?! – зухвало зиркнула на нього дівчина.
-	Ні… Я не одружуся з нею… - тільки й зміг вичавити із себе Самарканд. 
Він сидів зніяковілий, знічений і чомусь червоний, як варений рак. Катруся рвучко скочила на ноги і, сміючись, побігла до будиночків. Сашко встиг помітити на її рожевих щоках краплі сліз. Напівдороги дівчина оглянулась і крикнула:
-	Ти дочекайся!
Сашко охопив потилицю схрещеними пальцями і притис голову до підібганих колін. Рот був повен слини, яку він ніяк не міг проковтнути через застряглий у горлі клубок…
За кілька днів зміна закінчилась, на наступну Сашко не залишився. Ні рудої Вальки, ні Каті він більше ніколи не зустрічав…

Самарканд сидів на долівці, в правій руці був «Вальтер», на ліжку лежала  бритва. Сховавши все те під перину, він бухнувся на ліжко. Чомусь захотілось заплакати. Так хочуть плакати маленькі діти, які загубили щось і розуміють, що ніколи вже того не знайдуть.


*ВОХР – абревіатура від російського – вневедомственная охрана;
**ТОЗ - абревіатура від російського – Тульский оружейный завод;
*** «сопля» - (жаргонне), нашивка на погонах сержантського складу;
**** «ксива» - (жаргонне), документ;
***** «бікса» - (жаргонне), дівчина
***** "аксушка" - автомат АКСУ (автомат Калашникова со складывающимся прикладом и укороченным стволом)

ID:  728120
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.04.2017 03:10:03
© дата внесення змiн: 10.04.2017 11:44:11
автор: посполитий

Мені подобається 3 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (355)
В тому числі авторами сайту (14) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

Вікторія Т., 11.04.2017 - 03:25
Тяжкі речі Ви описуєте, але – вправно, цікаво і психологічно достовірно.
 
посполитий відповів на коментар Вікторія Т., 11.04.2017 - 08:59
Дякую за похвалу, Вікторіє! дуже радий Вашому візиту та терпінню.(нелегко читати такі довгі твори))
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
x
Нові твори
Обрати твори за період: