Час перемін. А ми тупцюєм все
І досі продаєм себе за гречку,
І мовчимо, неначе ті овечки,
І сподіваємось: "Мо' цей раз пронесе…"
Не пронесе. Доки й не відчахнем
Лукавої сподіванки на Бога.
Мовляв, прийде від нього допомога,
Чекаймо, лиш. Того лиш не збагнем,
Що сивий Бог давно вже спогляда
На лінощі лукаві у зажурі
І в погляді його все більш похмурім
Гроза усе частіше прогляда.
Тож, прокидаймося, братове, від облуд,
Від сподівання на небесну манну -
Розкриймо очі - бій іде останній
І в нім лукаві підпирають юд.
Та, читати то вони читають, але тлумачать все по-своєму, люба yaguarondі. Власне, все ж давнє, як світ. Досить згадати біблейську притчу про лукавого раба. Викохані в есересері гвинтики воліють покладатися на владу, яка взуває їх всі ці роки, сама стоячи з професійно простягнутою рукою. Сумно, насправді...
так, "час перемін"... при тому - у планетарному масштабі... тут уже "не пронесе"... (... і в пам"яті появилося одразу: "...только если можно, Авва Отче, чашу эту мимо пронеси...)
не випадковий у вірші образ грози - за принципом відповідності гроза символізує "викриття зла ангелами від Бога" - отже, Вашим голосом "на гречку" продажну і лукаву вказують
Дякую, люба пані Валю. Думаю, ми всі відчуваємо віяння вітрів перемін. Навіть серед отих смердючих куп гною, які нагородили над собою і все ніяк не наважимося прибрати. Але свіжий подих отих вітрів надихає на переміни. А чашу ми вже п'ємо, тож втрачати небагато чого.