В зйомних постелях кишма кишать кліщі
Потом просякнуті і чужими думками
Душі їх зйомні праведне життя вели
Топчучи один одного брудними ногами
Б’ючи в лице і при цьому кохаючи так
Що щирість бере за барки розпуку
Понад усе тут минає життя позаяк
Тут усе перетворюється у солодку муку
Геть не підеш бо зйомна постіль мов вертеп
Змінні тут люди лише і види розпусти
Тягнеш себе сюди хоч й знаєш що вже мрець
Для іншого світу втрат й благородних поступків
Різнобарв’я цілунків просякнутих потом ідей
Тут вправно керує той хто вчиняв самосуди
Дехто зве його гордо мастер Морфей
Інші його називають просто облуда
Вийди звідти можна лиш певним шляхом
Лиш тільки коли коханням заповниться серце
Й коли душа оточена яскравим теплом
Збереже його від перетворення в скельце
