Весняний ранок, небо синє,
Під сонцем ніжиться трава.
Тримаючи за руку сина,
На кладовище йде вдова.
Ще зовсім юна, але доля
Їй чорну хустку одягла,
Поліг коханий в полі бою,
Трималась в горі, як могла...
Жорстокі війни в всьому світі,
Розв'язують вельможі злі,
А юний хлопець під гранітом
Лежить у клаптику землі...
Йому не пригорнуть дружину,
Не завітати до батьків,
Не пестити малого сина.
Боєць вмирати не хотів...
Вдова ридає на могилі,
Як виживати їй самій...
Коли її коханий, милий
Спить вічним сном в землі сирій...
Він захистив всім мирне небо,
Спокійні ночі, світлі дні,
Його душі молитви треба
І пам'ять близьких і рідні.
Йому б ще жити і любити
І мрії втілити б свої...
Та кров'ю червоніють квіти
На постаменті - від сім'ї...
Це правда, Любо, "На постаменті - від сім'ї..." Як сумно і прикро. І весна не радує. Останнім часом вже нічого не радує, як раніше. Бо тільки і чуєш, загинув, поранені. І знаю, що реальна кількість вбитих замовчується. А вірш твій, Любо, як і завжди, майстерний!
Спасибі, laura, за добрі і щирі слова. Ти звернула увагу на слова "на постаменті- від сім'ї", бо це страшне горе для сім'ї, яка залишиться після пишних похорон і красивих слів, сам на сам з своїм горем і нікому непотрібними проблемами...
Саме це, Любо, я і мала на увазі. А бідні воїни, які повертаються з війни пораненими, каліками, теж залишаються ні з чим. Ну, якусь, допомогу отримають, звичайно, в плані лікування і якусь подачку. І на цьому все. А як там далі цій людині жити, мало кого цікавить.