Осіннє срібло зацвіло у косах,
Мереживо заграло на лиці,
Постукала і в серце, моє, осінь,
А з нею роки – віддані гінці.
Жита дозріли – колос гнеться долу,
Напившись досту сонця і тепла,
Отак і я, шаную власну долю,
Хоч не завжди та вірною була.
Життя обох підносило, ламало,
Немов перевіряло нас на міць.
Солодке з нею разом смакували,
Гірке ж – завжди доводилось самій.
Сьогодні осінь вдома нас застала,
Сприймаю я її, як Божий дар,
Крилята у борні повідростали,
То ж витримали з нею ми удар.
Я долю пошаную, як годиться,
А стрінеться важливіша пора,
Любов’ю срібло в косах освятиться
Й радітимем і я, і дітвора.
16.01.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
Гарний вiрш, Ганно. Дiйсно, дуже засмучуватись через роки, що пройшли не треба. Як кажуть, у кожному вiцi е своi приемнi моменти.
Тiльки от у вас у 3 рядку - якось тут слово "i" не зовсiм звучить. Це якби ви тут перелiчували, що у серце постукала, потiм ще туди-то i туди-то постукала, а окрiм цього ще ось туди постукала, то тодi краще з лiтерою "i". А у даному випадку тут буде яскравiше звучати зi словом "вже" - "Постукала вже в серце мое осiнь".
Дмитре, я завжди шаную Ваші поради, але цього разу змінювати мені не хочеться. Я перераховую, де вже помічена осінь: в косах, на лиці і в серце постукала.
А за увагу дуже вдячна Вам і завжди чекаю Ваших коментарів.
Я так і зроблю, Наташенько. Нізащо не відкрию. Але ж нам, поетам, все дозволяється: у рай і в пекло, в літечко і зиму, Сміятися і плакать водночас.
Спасибі.