|
Осінній ранок…. Перші сонячні промені потрапляли на багрове листя. Легенький, ще трохи теплий вітерець підбадьорював листочки, вони ледь- ледь просохли після вчорашнього дощу. Невеликі хмари підтягувалися з заходу, здалеку здавалося темно - синя вуаль накривала всю землю. Невеличке містечко районного значення восени потопало в різнокольорових деревах, пишних хризантемах та астрах.
Напевно знову буде дощ,- думав Іван. З закритою парасолькою в руці поспішав на зупинку автобуса. Цього разу повезло, майже на ходу, але встиг заскочити в автобус.
Сьогодні вийшов трохи раніше, тому й небагато людей, навіть вільні місця є. Це добре, бо ж знову не виспався, присівши на місце, можна закрити очі розслабитися. Після всього, що йому прийшлося пережити, зовсім погано спиться та мабуть і не кожен може спати спокійно. Йому лише двадцять три роки, а вже довелося побачити жахи війни. Ще, як розпочалися протести на Майдані, не міг залишитися осторонь, вирішив їхати, відстоювати право на краще життя. Видно доля така, побачити те, що не передати словами.
Батьки знали, що збирався їхати в Київ, на жаль, їм не вдалося його зупинити. Ірина, старша сестра, теж там була, на щастя залишилася живою. Їй дісталося від беркутів, як собаки кидалися на людей, на щастя вдалося втекти. Ще два тижні з друзями знаходилася в Києві, згодом Іван наполіг, щоб поїхала додому. А сам, за покликом серця, пішов добровольцем захищати Україну.
Це сталося під Донецьком, вже мав їхати додому, затримали, бо не прийшла заміна. Останній день на передовій видався жарким, отримав поранення в стегно. Майже місяць провалявся в лікарні та дякувати Богу, нога вціліла, тільки трохи шкутильгав.
Він мешкав з батьками в приватному секторі. А сестра з чоловіком, згодом виїхала в Київ на постійне місце проживання.
Іван - через Військкомат, слюсарем працевлаштувався на завод.
Автобус зменшив швидкость, під`їжджали до наступної зупинки. В салон, з маленькою дівчинкою на руках, зайшла молода жінка.
Навпроти Івана було вільне місце.Присівши, вона щось шепотіла малій на вушко. Та здивовано, з цікавістю позирала блакитними оченятками на пасажирів. Іван звернув увагу, що дівчинка дуже схожа на жінку. Мала, як шило вертілася на руках, роздивлялася на всі сторони, дарувала усмішку.
Підстерегла думка -» Куди можна так рано везти дитину? Адже по маршруту, ні садочка, ні лікарні. Він крадькома поглядав на молоду маму, брови смужкою підкреслювали виразні очі, довгі вії придавали краси. Дівчинка почала гойдати ніжкою, зачепила його штани, -
-Ой вибачте! Настю, не вертися, вгамуйся я сказала.
Дехто звернув увагу, він усміхнувся,
-Та нічого, то пусте, капчики чисті, не хвилюйтеся.
Маленька хитро зазирала в очі,усміхалася, вертіла головою. Напевно надоїло вертітися, зосередилася на ньому. Двома ручками ховала своє обличчя, за мить забирала їх і хіхікала. Раптова посмішка не зникала з його обличчя, ледве стримував себе, щоб не засміятися.
Біля заводу - це остання зупинка, пасажири один за одним виходили з автобуса. Йому хотілося взяти дівчинку на руки, допомогти жінці та не наважився. Така ж гарненька, думав, як квіточка, світленька , як мама.
Він бачив цю жінку не вперше, як їхав на роботу. Вона заходила в автобус в основному на задні двері, зранку людей завжди багато. Влітку, не раз бачив, як сідала в автобус з коляскою.
Минув тиждень… Кожного разу він звертав увагу,чи сідає та жінка з дівчинкою. Вже кілька днів не бачив їх, в душі запала тривога, може та крихітка захворіла?
В п`ятницю, після роботи, вирішив прогулятися по вулиці, неподалік від заводу. Надіявся зустріти їх. В голові крутилося; а може якраз зустріну? А можливо має чоловіка?А, як ні, чи захоче з ним познайомитися, адже трохи шкутильгав на ліву ногу. Засмучений повернувся додому. Мати помітила настрій сина, понурений, майже нічого не їсть,
- Ти часом не захворів, чи щось не так на роботі?
- На роботі все нормально. Знаєш мені подобається одна дівчина, ну, як сказати молодичка. Майже щодня автобусом їде з дівчинкою, напевно чоловіка не має, чи розлучена, ні разу не бачив, щоб доньку ніс хтось інший.. Дівчинка така гарненька, дуже схожа на маму, така потішна, ніколи в автобусі не капризує, всім усміхається.
Мати сіла навпроти сина, від хвилювання стиснула правою рукою ліву, уважно дивилася,
-Ну й, що, як з дитиною? Життя синку складне, багато зараз молоді розбігається, здається зараз так кажуть. Життя прожити, не поле перейти, а зараз тим паче, стільки безробітних, недостатки, а терпіння в молоді немає. А може її чоловік на заробітках?
За вікном стемніло… Іван валявся в ліжку, дивився телевізор, спати вкладався пізно, пішов у відпустку,завтра можна й відіспатися. До третьої години ночі спав міцно та проснувшись сон втік. Місяць уповні збуджував його, думки про життя, перед очима та жінка з дівчинкою.
Надворі такий мороз, що аж дух перехоплює… падав перший сніг. Іван іхав у автобусі, позирав у вікно, але думав про неї. Як же вона з дитиною при такому морозі? На зупинці заспокоївся, вона заходила в автобус, він відразу уступив місце. Пройшовши по салону, став неподалік, від них не міг відірвати погляду. Дівчинка, як завжди крутилася, щось говорила, усміхалася, задерала голову, роздивляла довкола, немов когось шукала. Іван здивувався, помітивши його, мала всміхалася, кліпала оченятами, водила ними, примружувала їх і знову кліпала.
З автобуса він виходив останнім, вирішив прослідкувати за ними. Вони тільки повернули в вулицю, назустріч йшла літня жінка,
- Що так довго, запізнишся на роботу, батько вже пішов, а тебе все нема й нема..
Присіла біля дитини,
-Оксаночко, моє сонечко, як справи? Бабуся вже зачекалася вас, сумувала за тобою.
- Та встигну, не хвилюйся, я швидко.
Жінка з дівчинкою пройшли кілька метрів, зникли на одному з обійстів. Іван вдав, що на когось чекає, весь час задирав рукав курточки, щоб поглянути на годинник. Розвернувся в сторону заводу , побачив, як вона пішла на прохідну. О! То вона в нас працює, значить є шанс познайомитися.
Мати в синові помітила несподівану переміну, став довше спати, краще їсти, але розпитувати не квапилася.
Справжня зима не забарилася, багато насипало снігу. Було біля чого накидатися снігу. За розміром, в них хата не маленька, на два входи. Ще коли були живі дід з бабцею, побудували цей будинок Друга половина хати вже п`ять років пустує, зробили ремонт. Інколи батько казав,
- Вже одружись,чи що? Нащо пустує? Треба, щоб опалювалась, щоб відчувала живий дух.Чого доброго сирість ляже по стінах. Хлопав сина по плечі,
-Довго не гуляй, життя коротке. Треба продовжити рід, щоб було кому жити на цій землі, захищати нашу Україну.
Батько Івана працював на заводі електриком, а мама в лікарні медсестрою. Жили більш - менш в достатку, правда в сім`ї дуже часто розмовляли про політику, адже війна тривала. І були дуже розчаровані діями влади, яка прийшла після подій на Майдані.
Автобус ледве їхав по дорозі, оминаючи гулі льоду, які з`явилися після ожеледиці. Людей дуже багато, Іван не покидали думки-« Як сьогодні, з дитиною на руках, вона добереться на роботу. Обличчя враз посвітліло , коли побачив, як вона ледве всунулася в автобус, він очутився поруч з нею. Дівчинка вся розчервоніла, напевно довго чекали автобуса, вирішив він. Мала прямим поглядом дивилася на нього, промовила,
-Тато. Бачиш, тато! Я хочу до нього, ти мене дуже тиснеш.
Вона штурхала її в плече. Жінка , що стояла поруч здивувалася,,
-Тож важко тримати, чого це ви мучитесь, що чоловікові не довіряєте, чи так шануєте його?
Їй стало не по собі, дуже почервоніла, малій щось шепотіла на вушко. Іван не стримався,
- То ходи до мене. Давайте я потримаю, буде легше й зручніше , я ж вищий за вас.
Один чоловік підтримав його,
- Жінку треба шанувати, донька вже нелегенька.
Після почутого, їй стало не по собі, опустивши голову, віддала йому доньку. Та радо рученятами торкнулася його шапки,
- Чого до мене довго не йдеш? Мені без тебе сумно.
Він притулив її до себе, не знав, що відповісти цій крихітці. Дівчинка намагалася дивися йому в очі, немов просила допомоги від тисняви. Нарешті кінцева зупинка… Немов мішок розв`ячався, люди виходили з автобуса.
Жінка поправивши комір пальто,
-Давайте її мені.. Дякую вам, ви на неї не звертайте уваги, вона така вигадниця, завжди щось викине.
Він привітно подивився на неї,
-Я проведу вас до бабусі. Тут же недалеко, вам же важко та й незручно, он чобітки на підборах. Снігу багато насипало, не хвилюйтеся, на роботу встигнемо.
Здивовано зирнула, аж призупинилася,
-Ви , що десь тут живите.?
Промовчав. Вона тільки звернула з стежки до обісця, назустріч поспішила її мати,
- Доню, ти не сама ..
Брала онучку на руки,
-Оксаночко, хто це з вами?
Мала рукою торкнулася його щоки, защебетала,
-Тато, тато. Я там… у автобусі знайшла. Він хороший, бачиш! Жінка нічого не встигла сказати, з хати вийшов чоловік. Вона звернулася до доньки,
- То вже познайом нас, чи що?
Він не розгубився, сказав своє ім.`я. Батько протягнув руку, привітався,
-О наш герой! Таню, а ти звідки його знаєш?
Вона миттєво почервоніла. Її голос трохи тремтів,
- Та це…. в автобусі.
- Ну, пішли молодь, нам пора. Хай бабця сама справляється з онучкою, а то запізнимося , - потурбувався батько.
Іван тепер знав, як звати цю славну молодицю. Запропонував свою допомогу, щоб часом не підсковзнулася, взяв під руку.
-Ну, я пішов, доганяйте! Ото взуються в незнати що, підбори високі, а потім падають. Йде, мов та корова на льоду, - поспішаючи, бурчав батько, пішов вперед.
-Я вам дякую, що допомогли, мені не зручно. Мала таке видала, не звертайте уваги. Напевно переплутала вас з моїм колишнім чоловіком, - немов виправдовувалася.
-Таню, нічого тут страшного не сталося, зараз не маємо часу поговорити, давайте після роботи зустрінемося. Вона здивовано крутнула головою,
- Може не варто, в мене дитина.
Кивнув рукою, побіг до роздягальні.
. Тетяна працювала в механічному цеху, комірником. Часу вдосталь подумати про нього і про своє життя. Пройшов місяць, як приїжджав Олег, колишній чоловік , він ввечері з`явився зненацька. Приїжджав до батьків, вирішив провідати доньку. Пів року, як розлучилися, поїхав на заробітки в Москву, там і залишився, вже мав нову сім`ю. Вона знала, що вороття не буде.
Взимку зарання темніє… Під ліхтарем, біля прохідної, Іван чекав на неї.
Вона йшла вперед, за неї поспішав батько,
-Ну, що може на вечерю, Іване, що скажеш.?
Татяна хотіла заперечити, та він зненацька взяв її за руку, трохи притиснув. Збентежено, здивовано подивилася на нього, промовчала. Батько обох взяв під руки, став жартувати, згадувати про молодість, як в лікарні познайомився зі своєю дружиною. Коли вона, тільки після училища, перші дні працювала в приймальному відділенні. Як його немічного привезла швидка допомога з отруєнням. Скільки прийшлося тоді їй набігатися біля нього.
- Побачивши те молоде дівчисько, я закохався по вуха, - біля хвіртки батько закінчив розповідь.
Зайшовши до хати, Іван дістав із-зі пазухи коробку цукерок, поклав на стіл. Оксанка вискочила із другої кімнати,
- Тату… Тату, я тебе чекала.
Він не очікував такого повороту, усміхаючись поцілував в чоло.
Це було так несподівано… Всі стояли і дивилися на таку теплу зустріч.
Цього року, погода влітку досить мінлива… Та в цей липневий день, ласкаво світило сонце, легенький вітерець загравав з листочками на деревах.
В центрі міста завжди жваво. Біля палацу одруження стояло кілька прикрашених автівок. По сходах, у весільному вбранні, спускалася пара , між ними, в білій пишній сукні йшла маленька фея. Вона в руках тримала букет червоних троянд, очі сяяли щастям, весь час усміхалася.
О5.03.2017
ID:
721699
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.03.2017 06:31:05
© дата внесення змiн: 27.01.2021 12:33:47
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Всегда вам рада! Успехов и вдохновения! 
