В одному невеличкому, але гарному містечку жила-була п’ятирічна дівчинка Злата, красива, як весна у травневі дні, ніжна, наче квітка-первоцвітка, щебетлива, мов пташка на світанку. Її волосся було схоже на стигле пшеничне колосся, очі – на два чисті озерця, всередині яких містяться круглі острівки кольору молочного шоколаду. Ручки й ніжки Злати нагадували свіжі стеблини, обличчя –сонце, що заглядає в полудень у віконце. Любила дівчинку вся родина, сусіди по будинку й вулиці, діти з двору і з дитсадка, який вона відвідувала. Коли це золотокосе дівчатко йшло вулицею, то зажди всміхалося людям, яких стрічало. Воно раділо небові й землі, вітрові й хмарині, дереву і квітці, пташці та мурашці.
Злата завжди першою зі всіма віталася, чемно відповідала на запитання, які їй ставили, ділилася своїми іграшками, ласощами з друзями, старалась зі всіма жити в мирі-злагоді. Коли дівчинка бачила скривджену кимось дитину, то обов’язково підходила до неї, обіймала, втішала. Кривднику ж казала: «Так не слід робити!»
Злата була акуратною, клала на місце свій одяг, іграшки, якими бавилася, поливала квіти у вазонах, слухала батьків. Готувалась дівчинка потрохи й до школи – вчила з батьками букви, слухала казки, оповідання, які їй вони читали, малювала, витинала, ліпила, вивчала віршики.
В садку Злата здружилася з Тарасиком. У вільний від навчальних занять час вона любила з ним складати з кубиків будинки, а з пазлів – картинки. Часто діти, сидячи за одним столом, малювали різні предмети, а тоді дарували малюнки одне одному. Разом гуляли у присадковому дворику, будували фортеці з піску в пісочниці, грали у різні ігри. Їхні співгрупники часто називали Злату з Тарасиком парою голубків – не ображалися на це, бо й справді діяли, наче голуби – жили одне з одним мирно, дружно, відчували одне до одного ніжність.
Заздрила їхній дружбі худа, висока й зеленоока дівчинка Уляна. Вона знала Тарасика ще до того, як він пішов у садок. Хлопець жив у тому самому будинку, що й вона, лише поверхом вище. Однак симпатії до Уляни не виявляв. Йому не подобалось те, що вона була різкою у спілкуванні з батьками та однолітками, не хотіла нікому давати своїх іграшок. Уляну ж Тарас приваблював своєю силою, розумом і тим, що був завжди чисто й гарно вдягненим. А ще дівчинку чарували його очі – кольору літнього полуденного неба. Іноді вона думала над тим, що б вона могла таке зробити, щоб Тарасик відвернувся від Злати і став дружити з нею? Вона ж йому, вважала, краща пара, така ж висока, як Тарас, така ж сильна й розумна, як він. Думала дівчина над питанням, яке час від час точило її середину, й надумала. Одного разу (це було зранку в понеділок) Уляна витягнула з шухляди тюбик з чорною пастою до взуття і запхала її в свій наплічник. З тим наплічником вона пішла в садок. До обіду все було, як звикло. А коли діти вляглися в ліжка в післяобідню пору, Уляна попросилася до туалету. Вихователька пустила її. Дівчинка ж попрямувала до вдягальні, яка містилася поряд з туалетом, відкрила свою шафку, витягла з наплічника, який у ній лежав, тюбик з пастою. Тоді відкрила Тарасикову шафку й пастою, яку витиснула з тюбика на пальці, вимастила куртку хлопця. Потім кинулась до Златиної шафки – з наклейкою-жирафою, й засунула свою пасту в кишеню її плащика.
- Пху! – видихнула Уляна. – Справу зроблено! Ніхто не побачив!Тепер мити руки.
Надійшла няня – тітка Галина. Вона спитала:
- Чого ти так довго вовтузишся біля крану?
- Руки мию.
- Іди спати.
- Не люблю спати вдень.
- Але треба.
Уляна закрутила кран, побігла до спальні й лягла в ліжко. Вона думала собі:
- Може, сьогодні, нарешті, збудеться моя мрія, Тарасик зі Златою посваряться? Вона пововтузилась трохи й заснула.
Коли діти встали, з’їли полуденок і почали за вказівкою виховательки вдягатися, щоб піти на прогулянку у двір, Тарасик побачив, що його куртка вимазана чорним шміром. Він був дуже здивований цим, адже добре пам’ятав, що вранці прийшов у дитсадок в чистому одязі. Хто його забруднив? І для чого? Хлопець розгубився. Він не знав, що йому робити: вдягати куртку чи ні.
- Тарасе, чого ти стоїш, як вкопаний? Уже всі готові до виходу, а ти ще не вдягнений.
- Маріє Василівно! Моя куртка брудна.
- А чого ж ти в брудній прийшов?
- Я прийшов у чистій. Вона якось сама забруднилася.
- Як це сама? Куртка не жива істота, щоб вийла надвір і забруднилася. Подай-но мені її.
Тарасик подав. Вихователька побачила, що на куртці і справді були три чорні плями, розмазані тонкими дитячими пальцями. Вона провела по одній із них мізинцем.
- Куртка замазана пастою для взуття, - зробила висновок, а тоді звернулася до своїх підопічних малят:
- Діти, хто з вас приніс пасту для взуття до дитсадка і вимазав нею куртку Тарасику?
- Не я! Не я! Не я! – почулися голоси.
- Я можу переглянути ваші речі і знайти цю злощасну пасту. Але краще б ви призналися і попросили пробачення у Тарасика за свій проступок, бо якщо це такий жарт, то він не вдалий. Куртку важко відіпрати від пасти для взуття.
Діти спочатку дивилися на виховательку, потім почали кидати косі погляди одне на одного. За якусь мить Уляна сказала:
- Зверніть увагу на Златину кишеню. Вона в неї віддута. Може там є паста?
- Я… я не приносила пасту. Я дружу з Тарасиком.
- А ви перевірте, Маріє Василівно. В тихому болоті, як каже моя мама, нечисть водиться.
Вихователька підійшла до Злати.
- Що там у тебе? Покажи.
Дівчинка засунула руку в кишеню і витягла звідти… тюбик із пастою.
- Але я… Але…
- Злато! Навіщо ти це зробила? Ви щось не поділили з Тарасиком?
- Ми не сварилися! І я не забруднювала йому куртку. Не знаю, звідки в моїй кишені взялася паста.
- Вона це зробила! Подивіться, почервоніла, як майська ружа. Просто не хоче зізнатися, - прокричала Уляна.
Злата заплакала. Тарасик розгубився. Невже його найкраща подруга таке зробила? Але навіщо? Ні. Злата не могла забруднити мою куртку. Й тоді, як блискавка небо, його мозок прошила думка: «Перевірити руки! В кожного, хто є в групі! Але як це зробити? Сказати, щоб усі їх показали? А якщо Златині руки будуть з пастою? Ні, він не хоче, щоб на неї впала тінь провини». Хлопець подумав і зрозумів, як можна розв’язати проблему. Він промовив:
- Я пробачаю тому, хто забруднив мою куртку. Все ж хочу знати, хто мій недруг. Може, це зараз виявиться.
- Маріє Василівно, можна я проведу невеличкий експеримент? – спитав у виховательки.
- Якщо це допоможе виявити порушника і нікому не завдасть шкоди, то можна.
- Саме так, вихователько. Я хочу, щоб кожен, хто вважає мене за свого друга, підійшов і потис мені руку. Хто не потисне, той недруг.
Марія Василівна відчинила двері на коридор, щоб дітям не було парко, й усміхнулася. Здається, вона зрозуміла задум свого вихованця. Діти з охотою підходили один за одним до Тараса і подавали йому свої руки. Підійшла й Злата. Хлопець глянув на її п’ятірню. Вона була чистенька, як гірське джерельце, біленька, наче свіже коров’яче молоко. Тарасик полегшено зітхнув. За якийсь час підійшла до нього й Уляна. Вона теж подала хлопцеві свою руку. Тарас помітив під нігтями і з боку вказівного пальця чорні сліди від пасти. Він усе зрозумів. Однак в той момент нічого не сказав дівчині. Коли остання в групі дитина (а їх було у той день двадцять троє), потиснула Тарасикові руку, хлопчик промовив:
- Тепер я знаю, хто вимазав мою куртку. І це не Злата. Це та дитина, у якої під нігтями і на вказівному пальці чорні мазки.
Уляна глянула на свої пальці і зрозуміла, що її викрито. Вона опустила очі додолу. Тарас повернувся до виховательки і продовжив свою мову:
- Я пробачаю дитині, яка зробила мені прикрість. Я не назву її ім’я. Але хай вона задумається над своєю поведінкою.
Діти пішли на прогулянку. Тарасик залишився в групі під наглядом няні Галини. Не хотів вдягати забруднену куртку. Злата зоталася з ним. А як інакше?
ID:
721564
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 04.03.2017 13:09:49
© дата внесення змiн: 01.05.2021 16:03:04
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
