Колисають літа
мою долю, немов вишиванку,
Де узори і біль
у житті моїм переплелись.
Не пройшли по життю
із дитинства матусі співанки,
Бо в роботі, лишень,
її дні протікали колись.
Скільки ж мук на віку
довелося тоді пережити!
Двічі голод проповз –
очі бачили дикий той жах…
У війну і пізніш
мама мусила полю служити,
Діток не на бабусь,
а на себе самих залишать.
І вечірню зорю
зустрічали колгоспом у полі,
І не ранок будив –
заблукалі із ночі зірки…
Не роки – цілий вік,
мов заручниця сивої долі,
Й мозолі – лиш краса
на долоні шорсткої руки.
Невідомий їй був
смак простого жіночого щастя.
Поле і трудодні
у коротких мелькали у снах.
Не було для дітей
у матусь тоді вільного часу –
На колгоспних полях
їх чекала весна й посівна.
Колисають літа
мою долю і пам’ять і досі,
Вже й моя сивина
білим снігом на скронях цвіте,
Стріла й я на шляху
літом бабиним виткану осінь,
Але пам’ять моя
не забуде ніколи про те.
19.01.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
Так, гірка тоді була доля в наших жінок! Сьогодні навіть важко уявити собі таке існування... Уклін їм всім, уклін вашій матусі, Ганно...
Чудовий вірш, до глибини душі...
Складна доля була в наших бабусь,матусь,але я ще пам'ятаю як натруджені колгоспниці співали.Тепер я дивуюсь:де в них бралися сили і як вони вміли себе почувати щасливими?Дякую Вам,Ганно,за пам'ять і науку,яку Ви передаєте молодим.
Так, дуже непростою була доля старшого повоєнного покоління нашого народу. Але вони вистояли. Нам є у кого вчитися. А пісня завжди була тим джерелом душі, яке віддзеркалювало життя народу. Спасибі Вам.