йду зречений у мрії без кобзи і без ліри
стежиною в руїні, що в скаллі і кригка...
змальовується в часі від змори яви марень -
хтось наче під цимбали ужучив гопака,
а там онде вертляві на саксафоні грають,
музики баламутні оркестром духовим.
гроза ураз ударить в тамтами і літаври -
переполох і сполох і дощ спаде...затим
сніги зими, морози зійдуть і скрапотіють
в весняному цвітінні у сонці на льоту.
і розсвітом безмрійний в серпанку у зневір"ї
в жароту, в спеку літа стежиною ввійду.
в гаю в тіні вербовій присяду коло ставу -
про що шепоче легіт почути в напівсні.
занурюся у казку, в гармонію оманну,
невчасний в сьогочассі зречуся метушні.
сумної заспівають гріва мов хвилі водні
і квіти літа в сонці всміхаються мені.
а в небесах спокою човнами хмари білі
із вічності у вічність пливуть в височині -
їм байдуже-байдужо, що ще зима зимує
за вікнами, над ставом, в гаю і у степах.
але як перший вісник ширяє в сині неба
в сліпучий зливі сонця самотний чорний птах...
Реет гордо Буревестник? Хмари таки згущаються... Нема миру під нашою блакитт, Миколо! Біда! 
....якось переможемося...
...дякую, Олексо 
Чудова поезія!!!
