Знати б: де впасти - підклала би сіна...
Та я заслужила на це покарання.
Втратила, мабуть, єдину людину,
Що вірила в мене, як була сама я.
Ми часто втрачаєм, а потім цінуєм,
А треба би було раніш цінувати.
Бо пізно вже, навіть коли ми шкодуєм,
Бо зради не можна ніколи прощати.
Шкодую, та, може, воно і на краще,
Вона гідна ліпшої подруги, точно.
Я маю надію: вона ще пробачить,
І рано чи пізно вже остаточно.
Я більш не проситиму дружби у неї,
Не буду просити писати до мене.
Бо надто великі то привілеї,
Нічого людину вже цю не поверне.
Хай буде в житті її щастя і радість,
Здоров'я, добро, щирі друзі, кохання.
І хай оптимізмом сповниться реальність,
Аби посміхалась щодня, ще від рання.
Прошу всіх так строго мене не судити!
Усі часом роблять помилки фатальні.
Не треба їй більше зі мною дружити,
Бо я - не найкраща, я - не ідеальна.
І дружба мене не дарма уникала,
Мабуть, я не варта, щоб з кимось дружити.
Я знала, я знала, я точно це знала!
Таку, як мене, неможливо любити...
Я справді за неї хвилююсь і досі,
Водночас, щаслива за неї і рада.
Можливо, забуду це все я невдовзі,
Хоча я не проти завжди пам'ятати.
Бо часто були у нас радісні миті,
Ми рідко сварились і сперечались.
Тепер пора в спогадах все залишити,
Прийшов час тепер і нам розлучатись...
Друзі й колеги любі, шановні
Бажаю Вам завше товариша мати,
Ніколи не кидайте їх. Безумовно,
Друзів не можна ніколи кидати.
І треба в житті їх іще заслужити,
Й довіру підводити їхню не можна.
Бо легко чи тяжко стає нам всім жити,
Лише вони помогти нам спроможні.
Лише справжні віддані друзі і вірні,
Лишаються з нами у радості й горі,
Коли ми багаті, і, навіть, як бідні,
Коли ми здорові, і, навіть, як хворі.
Так дай же Господь вам усім таких друзів!
Цінуйте таких от, що рідкісно справжні,
Які вам дістались по добрій заслузі!
І повсякчас будьте до них ви уважні...
*Хочу пояснити - не пишу для визнання, похвали цього вірша. Не хваліть його, бо нема за що. Якщо ця людина, про яку писала, колись його прочитає, то сподіваюсь - пробачить. На подальше спілкування не сподіваюсь, головне, щоб просто пробачила і не тримала на мене зла і образи. Мені справді буде легше, якщо я буду знати, що це так. Вона, мабуть, після всього думатиме, що я це спеціально... проте, це не так. Як не дивно, але не так. Мені просто багато чого згадалось, і багато наболіло, накипіли різні емоції... захотілось їх вилити і заодно вибачитись, бо тет-а-тет якось соромно і боязко. Я знаю, що не заслужила на пробачення, бо обіцяла одне - зробила інше. Це ж своєрідна зрада. Але маю надію, що емоції рано чи пізно втихнуть і я все ж зможу стати пробаченою за свій вчинок... Дякую тобі за все, якщо ти це читаєш. І пробач!... За все пробач...
Знаю, що не місце тут для вибачень, проте більше не маю де цього зробити. А совість десь полегшити треба... та й з людиною цією треба пояснитись, бо так не можна.
Не судіть строго, я лише вчусь жити у цьому світі...
І вибачте за зайву багатослівність, але коли накипає, нічого іншого не лишається.
ЦЕ ВСЕ НЕОБОВ'ЯЗКОВЕ ДЛЯ ПРОЧИТАННЯ!!!
Все-таки пізно, але ж не ніколи... Варто лиш вірити в те, що вона тобі пробачить.
І лиш згадую те, що в мене справжніх друзів фактично немає... Є двоє, але: 1 - поїхав вчитись в Польщу, 2 - зараз готується до ЗНО, тому бачусь з ним рідко. І через те єдині відради для мене зараз - то дистанційне, футбол, комп'ютер. І періодично вірші.
Дякую, Юрчику!)
Ну, так: краще пізно, аніж ніколи.... (правда є продовження: але краще ніколи не пізно)
Я вірю, сподіваюсь, але іноді приходять сумніви...
Не засмучуйся, Юро! Ти пиши, якщо що: я тобі завжди при нагоді відповім і вислухаю)
А вірші... вірші - це добре, це чудово! Пиши... пиши, що є сили: у тебе це пречудово виходить!!!
Щасти, Юро!)
Дуже дякую! Чесно кажучи, навіть не сподівалась на таку підтримку, бо вважаю, що не варта того... це підло і низько - кидати друзів... адже вона стільки мене вислуховувала, була зі мною у важкі хвилини. А я одного дня просто пішла, не сказавши їй і слова, просто припинила їй писати. Хай то все було і віртуально, але то була єдина моя найкраща подруга, з якою ми достатньо часу спілкувались, аби віднести її до такого списку.
Так, справді, муки совісті мучать ще гірше, ніж сама втрата... Ви цілком маєте рацію!
Дуже Вам дякую, що зайшли))
Щасти Вам!
Так, зареєстрована. Не знаю чи знаєте, я не знаю, з ким вона тут спілкувалась, окрім мене. Проте, вона чудова людина, хоч і зі своїми поглядами (а хіба у когось вони бувають чужі?)
Можу лише сказати, що її звуть Ірина. Не хотіла би сильно розголошувати хто це, бо якщо зайде прочитати, то й сама зрозуміє. Хіба лише особисто Вам напишу аби приглушити цікавість)
От цього я не знаю, та маю надію, що так і буде))
Мені не треба колишнього спілкування, бо знаю, що не заслужила... і найбільше, чого я можу просити - це пробачення.
Дякую! Ви прочитали це, незважаючи на те, що я вказала, що це не є обов'язковим для прочитання. Я нікого не змушую читати мої особисті розкаювання і муки совісті, але дякую, що Ви не полінувались і не гидуєте подібним... хоча я б не здивувалась, коли б на мене посипались слова гніву і ганьби. Бо я сама зради не пробачаю, тому обіцяла собі, що ніколи не зраджуватиму своїх друзів. А в житті чомусь виходить завжди інакше, ніж собі плануєш і обіцяєш...
Що ж, видно доля така наша з нею... немало я провинилась, і, можна сказати, що свого роду й посприяла цій долі.
Вибачте, що Вам довелось усе це вислухати... Більше не буду.
