Хто знає, може в тому знищеному Раї,
Яка Душа вогонь ще висікає?
Якеє серце, чисте, ще болить
Меч правди у міцній руці спинить
Ходу ворожу зможе..? Хто те знає!
Брехня коли при-владая буяє,
Коли нахабно євро загрібає,
рука липка...
А поруч - придивіться:...сина ,
Свою дитинку, милую ховає,
В сирую землю...Блідая мати:
Плаче, ледь стоїть!
І хоче в цю хвилину серце зрозуміти:
Для чого Ми в рабів оце вдяглися?
(Як у чужий, полатаний жупан)…
За що вкраїнські мами сльозами злилися?
Чому над ними знов регоче пан?
Ні... я не проти Перемоги. - Досить! Вже досить «брату» спини нам згинать!
Та що ж то за війна,
Яка, мов трави, життя і долі, молодії, косить? А «зверху» знов луна наказ: "Не наступать!"...
І хочеться на це НЕДОБРЕ слово…
Мені, поету, врешті проказати…
Та я вже краще змовчу...
Одначе, мову у душі не відібрати!
Вона бо – Вольна. Вже втомилась спати, - Під Каневом…
А Ваша – десь ще у могилі спить?
То розбудіть, ледащо те прокляте!
Як буде воля – стане де спочить…
Як ні – неначе кістякам Зіновія- Богдана…
Ярами, не одне сторіччя ще блудить!
Бідний гетьман… -Давно вже й він проснувся!
Тож мріє тих, хто отруїв, дістати:
Кістлявими руками задушити,
Серця їх трухлі, грошовиті розірвати.
Синам, прадавній Меч у спадок передать.
Ще й Мати-Січ наново збудувать.
Навіки… незбориму!
Анфіса Букреєва до -. сторінка Тарас
