***
Поки ноги ходять,треба йти
З рюкзаком звичайним за плечима.
Щоб уздріти власними очима
Землю,на якій родився ти.
Навіть щоб картоплі напекти
Просто неба.Щоб погомоніти
Про життя.Щоб не окам’яніти,
Поки ноги ходять –треба йти!
***
Мантії. Мундири.Аксельбанти.
Ордени.Погони І хрести…
Люди все таки комедіанти,
Як не гірше, Господи прости!
***
Знов погода на дворі
Зранку, як святкові дзвони.
Бачиш на гілках ворони,
А малюєш снігурі!
***
…Підуть суди та пересуди.
Слонів робитимуть із мух.
Чужими запахами буде
Зрадливо пахнути кожух!
***
…Під досвіток трохи зимніє,
Туман подає рушники,
І ліс проявляється.Дніє.
Щезають на небі зірки.
Будильник горластий трезвонить
Про те, що я рано встаю.
А сонячне око червоне
Знов дивиться в душу мою…
***
Котиться у прірву за числом число.
Пасха промайнула, як і не було.
Проводи –день мертвих.Також промайне.
Принесуть у жертву дні мої мене.
Відцвіту.Зів’яну.Та страху нема.
Я землею стану разом з усіма!
***
СПАСА
Спаса.Осінні квіти
Зранку пливуть до Храму.
Спаса.Це знову літо
Грає останню гаму.
Яблука соковиті
Хилять додолу віти.
Спаса.На краєвиді
Ліс починає тліти.
На картоплянім полі
Сплять гарбузи пудові.
Спаса.Несе в подалі
Мама дари Христові.
***
Як би я тебе не обнімав,
Щирий у своїм переконанні.
А кохання прийде,наче Мавр,
І спитає, чи молився наніч!
***
Повернення Шевченка
Травневі дні були якісь осінні,
І яблуня, і вишня у сльозах.
Його душа давно на Україні,
А тіло везли довго на возах.
Про самоту останньої дороги
Ше скаже Україна-удова…
А пелюстки стелилися під ноги,
І низько в ноги кланялась трава.
***
Квітує ліс на різні кольори,
Милує око і щемить у серці.
Невтомний дятел в чорній камізельці
Видзьобує сніданок з під кори.
Ледь чутна пісня першої бджоли.
Комар фальшивить десь над головою.
Мурашник став копицею живою,
А павуки вже невода сплели!
Йду навпрошки.Вжа хату лісника
Здалека видно через мілколісся.
Жаль, з Мавкою я так і не зустрівся
Щоб здивуватись:-Ось вона яка!
***
Почулося вперше мені,
Коли не літають хрущі,
Як тихо цвітуть яблуні,
Як пахнуть вони уночі!
Дрімає хатина моя,
Не світяться вікна сліпі.
Ти,мамо, не бійся.Це я
Постукаю в шибку тобі.
***
Жодному не вірю аргументу,
Зідки все на світі узялось!
Я пишу історію моменту
У якому жити довелось.
Час нещадно знищує клітини.
Я спішу, він також поспіша.
Я пишу історію людини.
У якій живе моя душа!
***
Н.Глазкову
Поета обсміяли – добрий знак!
Не надрукують – також непогано!
Він у сім’Ї народів одинак
Не має ані друзів, ні коханок.
Простоює у черзі за вином.
І сорочок щоденно не міняє.
Усе в порядку! В нього за вікном
Пегас пасеться. І уже линяє!
***
Вішали учора школярі шпаківні,
Бо весною пахне із усіх сторін.
Скоро буде ранок.Заспівали півні,
І пора вставати сонцю на поклін.
Гавкають собаки весело і лунко,
Раді дню новому і новій весні.
На ставу рибалки колупають лунки,
Не біда, впіймають що-небудь,чи ні.
Ліхтарі небесні гаснуть непомітно.
Кучері туману вітер розчесав.
Ще якась година, і проснеться Місто.
Про яке Словацький з тугою писав!
***
Як вип.’ю з друзями вина,
Лише тоді цей біль вщухає.
Невже на світі ні одна
Мене уже не покохає?
Надія в серці не вмира.
А дні шмагають батогами…
Життя – це гра.Жорстока гра,
Де б’ють лежачого.Ногами!
***
Ранній сніг
Ночей сувої потяглися.
Вдень сонце визирне бліде.
Пожовкле на березах листя
Усе ніяк не опаде.
Сніг недоношений – на листі,
На збляклій зелені трави.
Ховає руки мозолисті
Заклякла осінь в рукави !
***
Прикутий
До неба,що над головою
Прикутий
До мами,що стала вдовою.
Прикутий
До неї – синів народила.
Прикутий
До тої,що в дім не впустила.
Прикутий
До неньки-Вкраїни небоги.
Прикутий
До книги.до пісні,до Бога
Прикутий
До рідних могил за рікою.
Прикутий
До власної смерті.
Судьбою!
***
Ніч землю накрила.
А сонце зійшло,
Лелеки на крилах
При несли тепло.
Доволі мандрівок!
На поклик весни
До рідних домівок
Вернулись вони.
По полю грузькому
Бредуть навмання
Забувши про втому
Вчорашнього дня!
***
Бродить в стиглих ягодах вино,
Мальви заглядають у вікно.
Потемнів (востаннє мабуть) ліс,
Проситься пшениця у покіс.
І доводить маму до плачу
Небо , переповнене дощу.
Жаль до серця самого дійма.
Два сини, та жодного нема!
Висить не поклепана коса,
Безутішно плачуть небеса…
***
Хутір
Вмирає обійстя.Спочатку сліпнуть вікна
І решетіє дах.Валяться комини.
Вмирає обійстя, як сирота бездітна,
І нікому піти замовити труни.
Вмирає обійстя.Гниліє черепиця,
І ребрами дилі біліють із стіни.
Ще й року не пройшло, а висохла криниця,
І рідного гнізда зреклися боцюни.
Вмирає обійстя.У зарослях кропиви
Щезають вчора ще протоптані стежки.
Вмирає обійстя.Всихають вишні сиві,
І рижої землі наїлися пляшки…
***
Добре мати банк,
Вертоліт чи танк.
Міністра портфель,
Через день форель.
А найкращий чин,-
Це бути ніким
Вчив мене мій дід.
І прожив сто літ!
***
До мене Всесвіт засвітився,
І після мене не погасне.
На пам’ятаю, як вродився,
І так хотів би вмерти, власне.
А Всесвіт лишиться зоріти,
Такий холодний і безмежний.
І може вся Земля згоріти,
Зробивши крок необережний.
А Всесвіт лишиться зоріти…
***
Це не досада і не страх.
На віях не бринить сльоза.
Є друзі вже на цвинтарях
Під сорок ледь чи трохи за.
Я з ними зустріч відкладав.
І часом шкряба по душі,
Що я чогось їм не додав
Іще на тому рубежі.
Сказати б другові:-Прости.
Налити б чарку:-Друже,пий…
…На цвинтарі німі хрести,
Під ними я стою німий.
***
Додому,додому,додому!
Втомився вже я від доріг,
І заздрю собаці рудому,
Що десь в підворітню забіг.
Додому…Невже так розкис я?
Чи душать за горло роки?
Додому.Минаючи числа.
Лишаючи чорновики!
***
Щось може ще і вийде з під пера,
Впіймаю риму, думку(не нову!)
Мені здається, що прийшла пора
Навчитися радіти, що живу.
***
Де чорно, там не біло,
Життя – твердий горіх.
Мені Творець дав тіло,
Щоб я його беріг.
І ще сказати мушу,
Не стримуючи сліз,
Мені Творець дав душу,
Щоб я до нього ріс!
***
Воля
Воля – це душі бальзам,
Море кораблю.
Воля – це коли ти сам
Лізеш у петлю!
Воля – це коли навкруг
Поле без кінця.
І коли ти не пастух,
Але й не вівця!
***
Травень.Перше.Вже й десяте…
Календар підвів!
Треба про бузок писати,
Поки не відцвів.
Кетяги п’янкі та пишні
В ранішній росі.
Шкода,що цнотливі вишні
Облетіли всі.
Хоч бджола їх обминає,
На бузок сіда,
В листі битись починає
Серденько плода!
***
І.Д.
У мене є передчуття,
Що я ось-ось зустріти мушу
Споріднену самітню душу,
Мені дорожчу за життя.
Та поки що один іду.
Куди?Вперед!Вперед,і тільки,
І в білому не страшно тітки,
Та тільки шкода сироту…
***
Ялини
Тепер збагнув, що не даремно
Я ті ялини посадив.
Із ними я вростав у землю,
Шлях вітру перегородив.
Щоб біля батьківської хати
Зимою затишно було,
Щоб шум вершин почула мати,
І їй від серця відлягло.
***
Перейшли дощі марудні
В сніг.Але всерйоз
Починається у грудні
Лагідний мороз.
Вікна склить, фарбує щоки,
Кроки підганя.
Небо синє і високе
На порозі дня.
Рожевіє даль прозора,
Ніжна,як дитя,
Сонце котиться по горах
Колесом життя!
Поети(ескіз мій)
Поети – категорія людей,
Які властивість мають – не старіти,
А ще на старість можуть одуріти,
І утекти від жінки і дітей.
Куди – не так важливо.До вдови,
Чи як Толстой втікав десь світ за очі.
Поети до чужих жінок охочі,
Зате байдужі всі до булави.
Вони ще мусять вміти і могти
Сім’ї на хліб не словом заробити,
А ще нещасну землю ту любити,
З якої їдуть і палять мости!
Іван Потій
Людей зібрати може горе,
І ще людей збирає дзвін…
А найсильніші йдуть у гори
Підняти душу із колін!
Хто має серце голубине,-
Пірнає в клопоти чужі.
А наймудріші – у глибини
Своєї вільної душі!
***
Зеленіє спориш,як шкура,
Вишня скапує молоком,
При дорозі стоїть фігура,
Підперезана рушником.
Вапном вибілені опори
Електричні.Димить сміття.
Причащаються ліс і поле
З хмари,темної,як життя.
***
Зорі ледве світяться.
Діл заволокло,
Жовте око місяця
Кров’ю затекло.
Знов тумани стеляться,
Наче полотно,
А нічні метелики
Б’ються у вікно.
***
Січневе сонце ще не має сили,
Косе проміння б’ється в береги.
По небу голубому –хмари сиві,
Неначе голять велетня боги.
Січневе сонце котиться поволі,
Не в змозі ще піднятися з колін,
На вітрі дриголять дерева голі,
Готові йти до сонця на поклін!
***
Якби я міг,якби я міг,
Я б кладкою під ноги ліг.
Заплетений в твоїй судьбі.
Я став би стежкою тобі.
У руки падав би.як сніг,
Якби я міг!
***
І на смертному одрі
Буде в мене біс в ребрі.
Сивина у бороді,
Тільки очі молоді!
***
О ні, я цього не забув,
В дитинстві я безсмертним був!
Зростав смиренний, як ягня,
Міняв безсмертя на знання
Щоб в старості, як доживу,
Пізнати істину нову!
***
Хто вилізти поміг мені з утроби?
Хранителя поставив до ноги,
Щоб вийти із смертельної хвороби,
Позбавитись смертельної нудьги?
Хто повелів життя минуле стерти,
Нову накреслив лінію буття,
Той,знаю я. мені поможе вмерти
Без муки.без жалю,без каяття.
Стояти буде хрест осиротіло.
Над ним ітимуть хмари і літа,
І вселиться душа ув інше тіло
Іваном,що рідні не пам’ята!
***
По моєму життю ти, як злива.
Вітер хмару за обрій поніс.
-Будь щаслива,-кричу,-будь щаслива!
І розчулено схлипує ліс…
***
Надвечір’ям осіннім я блукав
У притишеному саду,
А на яблуні –пізні яблука,
Кожне яблучко на виду!
Чи усі помилки враховані?
Може істину відкопав?
…І на яблуко, в листі сховане
Часом боляче наступав!
***
За кілька сот недоспаних ночей.
За те,що був освистаний юрбою,
За сором сліз.що бризнули з очей,
Я буду нагороджений Тобою!
***
Йду до лісу по ожину,
Матюкаю павуку,
І цілую,як дружину,
Горобину у щоку.
Обнімаю тополину.
Вирина із небуття,
Як ходив я по малину,
По малину…По життя!
***
Позбирав горіхи біля стежки,
Що нічна негода натрясла.
На березі золоті сережки,
А калина полум’ям пала.
Що мені в неділю посиденьки?
В лісі,де ще ягода терпка,
На пеньку трухлявому опеньки
Дрібно витинають гопака!
***
А що слова?Слова –це тільки звук.
Кохання розуміє мову рук.
А що душа?Душа –це темний ліс.
Кохання розуміє мову сліз.
А серце.переспіване всіма,-
Це тайна за замками сімома!
***
Колись до мене ангел прилетів,
Ще й засвіт не вставали козаченьки.
У мене почуттів – на сто життів,
А маю я одне –таке куценьке!
Я знаю,що у мене, як у всіх.
Я згідний, бо нема куди діватись,
Бо сонце мусить розтопити сніг,
А кожна нитка мусить обірватись…
***
А життя. Як одна сторінка,
Крок від столика до стіни.
Перша вчителька,перша жінка.
Перший пролісок сивини…
***
Через поле їду.Нав-
Коло мене ластівки.
Як би ж я їх мову знав!
Та ж прощаються таки…
Бо ромашка польова
Розгубила пелюстки,
Бо скінчилися жнива.
Можна полем навпрошки.
Чорним поясом рілля,
Чорні хмари в далині.
Жовте листя вистеля
Стежку спогадів мені.
***
Не станеш праведним під ризою,
Від правди –очі у сльозах.
Я не поет, я лиш записую,
Поети всі на небесах!
ID:
710880
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 08.01.2017 11:50:16
© дата внесення змiн: 08.01.2017 11:50:16
автор: Іван Потій
Вкажіть причину вашої скарги
|
Прочитав на однім подиху.Як гарно!душевно ісвітло! 
