Я не хочу війни…
Хочу, щоби її загасили,
Бо гіркі полини
Залоїли в мені кожну кліть.
Хіба можна забуть
Материнське ридання над сином,
Із АТО що прибув?
Хіба може таке не боліть?
Не двоколірний світ –
Ми про це не сьогодні дізнались.
Найстрашніше ж, як він
Одягається в чорну чалму,
Коли землі в крові,
Коли люди живуть біля згарищ,
Коли падає квіт
Із питанням, останнім: «Чому?»
Я не хочу війни,
Щоб зірки без причини згорали.
Чим юнак завинив,
Котрий місце у небі зайняв?
Де ж та правда, скажіть?
Божа сила чом тих не карає,
Хто не знає межі
Й руку хто на хлопчину підняв?
Не один ще впаде,
Та залишить нам віру й надію,
Щоби завтрашній день
Попіл згарища не притрусив,
Щоби він і вона
Квітам, сонцю і дітям раділи,
Щоби жодна війна
Наші долі не сміла косить.
21.12.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
Навіть думки про війну не дають жити спокійно... НЕ можу радіти, як раніше, хоча й пишу інколи позитивні вірші, бо весь час бути у мінорі - так важко, що хочеться вмерти... Коли ж закінчиться ця безглузда і жахлива війна?
Олечко, зараз важко всім нормальним людям. Розумію Ваш стан, бо душа творчої людини дуже ранима. Але думки про смерть - то злочин навіть перед собою, адже є родина, є улюблене заняття, є, нарешті, Україна в війні. Я теж важко переношу те, що відбувається. Нашим предкам було важче. Ми зараз знаємо, що і де відбувається. А невідомість - то ще гірше. Тримаймось і підтримуймо інших!
