Осінній ліс… У нім моя потреба.
Він ще не спить, але вже й не шумить.
Іще живий , ще тягнеться до неба,
Душа і з лісом прагне говорить.
Та він мовчить. Оголені печалі
Зів*ялим листям зсипались до ніг.
Він розумів мене, хоч ми мовчали,
І серцю спокій уливав, як міг.
Мій добрий ліс. Він знав мене сумну,
Смішну, веселу із чорничним ротом.
Беріг у кронах серця таїну,
І, як ніхто, втішав у час скорботи.
Та у душі бентежили слова –
І з щирим другом заведу розмову.
Я вже сосна, але така жива…
І світ прекрасний в душу ллю соснову.
згадується цитата андруховича з 12 обручів. "про що можуть говорити двоє людей які провели ціле життя разом ввійшовши в ліс? звісно вони мовчали". це не дослівно, з памяті.
а ше я звик шо ліс то ялинки і коли побачив сосновий ліс то було незвично.
Знаєш, мені сьогодні снився ліс. Тихий, спокійний і світлий. Я прокинулася з відчуттям якоїсь незбагненої гармонії і рівноваги. От після твого вірша оце почуття повернулося знов.
Гарний вiрш, Олено. Справдi, пiдштовхують до роздумiв вашi рядки. Це ж далеко не всi i замислюються, що дерева ж, хоч нiяких звукiв i не виголошують, але все ж таки вони усi живi iстоти, також почуття в них е.
Тiльки от може вам у 6 рядку, аби яскравiше звучало, слово "зсипались" замiнити на "впали вже" - "Зiв'ялим листям впали вже до нiг".