непотрібне
стало нікому –
дзеркало
винесли з дому,
лицем притулили
до металевого ящика –
тепер у огляді дзеркала
тільки брудна бокова стінка
біляпід`їздного смітника
вміє – то хай заплаче:
не обирає безвільне дзеркало
куди дивиться і що бачить…
з діда-прадіда повелося, і нині є:
от і звикло
дзеркало,
що кут його зору завжди спрямовує
на свої потреби стороння рука:
у безвільних дзеркал –
доля така…
то що є добро,
і що є зло?...
од страху тремтить крихке дзеркало
притулене до сміттє-ба́ка
під занадто гострим кутом –
а ось і доля не забарилася,
йде-наближається дворовим котом…
прийшла,
мимохіть торкнула,
перекинула
і об асфальт на куски-скалки
розбила
дзеркало:
і яка різниця, скільки чужих облич
у собі за минуле життя воно бачило…
розбите дзеркало
кожним гострим уламком
зазирнуло нарешті в себе,
а там - Небо…
…Небо!
чисте безмежне вільне високе блакитне небо!
на небі ж – Сонце:
Сонце!
ось яке воно є -
справжнє МОЄ
лице…
…прийшов двірник,
визбирав на асфальті розбите небо,
змів до крихти і викинув у смітник…
зникло у чорній утробі дзеркало,
ніби і не було:
та у мить останню
небо в собі знайшло…
і Сонце
зникло
зі зметеного на совок бачення,
але те вже не мало
значення…
09.11.2016
Дзеркала мають щось містичне... вони створені відбивати дійсність, і в останній момент дзеркалу вдалося відобразити небо і сонце, найпрекраснішу частину дійсності....
Мені дуже сподобався Ваш вірш!
Зазираючи в чужу душу, в першу чергу намагаємося угледіти там себе... Але кожна душа є неповторною і хоче, щоб такою її сприймали інші!.. Цікаві і влучні паралелі, що спонукають до роздумів та аналізу! Душа - це дзеркало, яке прагне віднайти в собі небо...
Душа - це дзеркало, яке прагне віднайти в собі небо..
так!
а віднайщовши в собі - почне шукати-бачити зірки і сонця - в інших бачити - якщо навіть вони захмарені і затуманені-задимлені непроглядно
дякую, Наталочко, отакий філософсько-містичний вийшов у нас діалог "Сократа з Платоном"
...там Леся Вам гарного вірша написала - Ви ж упізнали, що то вона про Вас, як про справжнього Друга?.. я одразу Вас побачила, коли вірша того читала от ви з Лесею - як двоє сонць
і про це також... а ще про "пізнай себе" навіть там, де тебе все життя змушують приміряти чужі личини, бо така давня традиція усталена - бути чиєюсь власністю - рабом власне, бо хтось сторонній з того хоче користати... а вже знайшовши у собі - себе, хоч і в останню мить, у собі Небо і Сонце - Істину Божу і Любов тобто - смертю смерть перемагаєш... одне слово - "лицем до Сонця"
дякую Вам, пані Анно за візит Ваш і слово зрідка Вас бачу, і радію Вам щораз
Ну, "пізнай себе" - на поверхні лежало, то я вже і не зауважувала нічого... ось кілька афоризмів у тему (із Ентоні де Мелло) Знати речі - означає бути вченим.
Знати інших - значить бути мудрим.
Знати себе - це бути просвітленим.
Разом з тим, Ті, що шукають просвітлення, не знаходять його, бо їм не вдається зрозуміти, що те, чого вони шукають, - це той, хто шукає. Бог, як і краса, перебуває у "я" того, хто спостерігає.(коли це прочитала - одразу пригадала Вас, пані Валю, і Ваше вміння спостерігати)
Балада про дзеркало... Чудова розповідь! Намагаюся тепер читати, Валю, з Вашою інтонацією (хоча звичайно, так тільки можете Ви). З задоволенням згадую той вистуа в Ірпіні.
так... ціла балада вийшла а всього лише - дзеркало хтось викинув, а хтось розбив ненароком... а я вранці з балкона побачила, як у шматках розбитого дзеркала біля сміттєконтейнера - відображається Небо - саме лише небо... і ніяких звичних йому "образин" ...коли ми дивимося в дзеркала - чи хотять дзеркала наші нас бачити?... але хто їх питає... ми бачимо в них себе, їх же зовсім не помічаємо - отак виходить і в інших ситуаціях: хіба щоразу, дивлячись одне у одного, навіть в пору закоханості, ми бачимо своїх візаві? ні, ми бачимо завжди самих себе, ну, нашу власну версію інших людей, у яких вдивляємося... вигадуємо-домальовуємо для себе бажаний образ, накладаємо на іншу людину, заперечуючи тим самим ту іншу людину таку, якою вона є насправді,а вигадане їй не підходить - не налазить вигадане (і з нами також чинять так само наші близькі, знайомі чи обрані) - тому і самотність...
дякую Вам, пані Галю... я Вас також бачу в уяві моїй - на "тлі Ірпінських алей", і як Ви читаєте Ваші вірші в залі - переглядаю минулу подію детально, коли згадкою що торкне - маю собі таку пам"ять, як ніби відеозаписувач
крупний кіт став дворОвим хоч і здоровенний міг би підійти, але "здоровенний" - це вже трохи забагато, це вже як ніби "слон у дзеркальній лавці" - мій же отут кіт - він делікатно досить торкнувся того дзеркала, коти уміють так - ніби й самі перед собою прикидаються, що якась шкода вийшла у них чисто випадково... Ви ж знаєте повадки котів
"на небі" - а що ж "у небі" - вже русизм? справді хотілося б з"ясувати для подальшого знання - "у небі зірка" - тільки "на небі" можна?
"небобачення" так само як і моє "кутобачення" штучновате, тому я залишила, як і було спочатку самого - просто бачення
дякую Вам, пане Цангу, інколи до Ваших зауваг буваю цілком лояльною, чому сама і дивуюся... старію певно...
зазирнуло нарешті в себе,
а у кожнім окремім фрагменті –
Небо…
…Небо!
чисте безмежне вільне високе блакитне небо!
у небі ж – Сонце:
Сонце!
ось яке воно -
справжнє МОЄ лице… Справді , - прозріння Взагалі, твір Ваш , пані Валю, розширює свідомість. Здавалося би, банальне дзеркало - а які широка метафоричність. У житті людському часто випробовування дають можливість змінитися на краще.
так... Світ насправді є цілісним, хоча ми і сприймаємо його фрагментарно... дуже вдячна Вам, пане viter07, що сприйняли цю річ виразнішою, глибшою у перспективі, чим може вона видаватися поверхнево - як ніби це "сентиментальне оплакування розбитого старого дзеркала"...
бачити "за личиною", це й означає - БАЧИТИ... а не так-но дивитися... або ще так: Ви бачите в дзеркалах - Небо і Сонце, а вони там і справді завжди є... більшою чи меншою мірою вдячна Вам щиро