Тиха купальська ніч розкидавши зорі по небу – наближалася до своєї середині. Саме в цю глуху годину, в нетрях лісу розквітає таємнича квітка папороті, яка за повір’ям одорює розумом, щастям і великим багатством!
Село помалу засинало, гурба молоді з реготом, піснями і примовками розходилися по домівках!
Все затихло.
Аж ось, по старій, зарослій будяками і покритій мохом стежинці, вдивляючись в темряву ночі, неначе злодій, йшов парубок.
Левко був струнким, сильним і гарним парубком. Підкови – які кували найкращі ковалі села, він ламав однією рукою неначе бублика.
Але яка справа змусила його в цю чарівну ніч йти в темні нетрі?
А ось яка. Домовився Левко, зі своєю дівчиною - красунею Галиною, якщо він в купальську ніч знайде цвіт папороті, то цією осінню вони обов’язково одружаться!
Потроху спускаючись в зарослий бур’яном сирий і темний яр, повітря наповнювалося ароматом трав, грибів, і ще чогось невідомого.
Пробираючись крізь хащі реп’яхів, Левко раптом почув гомін, який з кожним кроком був все голосніше і ближче... Страшні голоси, і мова неначе не людська, неначе відьми - звірі зібралися на свій шабаш. Раптом голоси переросли в дике гарчання, і чого тут тільки не було: і завивання, і свист, і сміх…..
Жах охопив Левка, і він вже хотів чимдуж бігти від цієї напасті, але цікавість узяла верх і він помалу став наближатись все ближче і ближче, поки не опинився перед невеликою галявиною. Сховавшись за невеличким кущем, він став спостерігати…
На галявині, біля куща папороті приказуючи всілякі закляття водили свій бісівський танок декілька відьом.
Раптом, з середини куща папороті почала підійматися тонесенька стеблинка, ще мить, і кінчик стеблинки почав світитися, неначе вуглинка з купальського вогнища…
Чим віще піднімалась стеблинка, тим яскравіше сяяв цей маленький шматочок сонця.
Цього світла ставало все більше, що навіть можна було роздивитися стрибаючих і завиваючих бестій.
Наступної миті, бутон почав розкриватися – наповнюючи ніч яскравим світлом, очам хлопця розкрився неймовірної краси червона квітка.
Відьма, сива як лунь, згорблена, уся в бородавках, мабуть була за старшу, протягнула свою суху кігтисту лапу, і вже була готова зірвати квітку, але Левко в єдину мить вистрибнувши із своєї схованки і зірвавши цвіт, що є сили побіг від того страшного місця.
- Замри!
Зашипіла відьма.
Левко, як підкошений впав на землю. Відьма повільно підійшла до нього.
- Віддай моє!
По собачому загарчала вона.
Левко, не розуміючи, що робить протягнув їй квітку.
Чаклунка лукаво посміхнулась
- Ти вважав втекти від мене? Не вийшло!Так ось, бути тобі чудовиськом, да таким, що будуть тебе десятою дорогою навіть самі люті звірі.
Промовивши ці слова, відьма підняла свою правицю, її сухі пальці світилися зеленуватим світлом.
- Бути тобі таким назавжди!
Промовивши це відьми розлетілися врізнобіч.
Увесь остаток часу Левко пролежав на землі.
Вранішнє, ласкаве сонечко торкнулася парубка! Він прокинувся.
- Невже це я спав? І наснитися же таке!
Міркував Левко йшовши навпростець до ставка, щоб умитися.
Село ще спало! Деінде співали півні. Але щось сталося, ні де не було чути пташок, які співали з першими променями вранішнього сонця! Ставок ще був вкритий вранішнім туманом, і здавалось, що саме небо вирішило напитись прохолодної води!
Парубок нагнувся щоб умитися, аж раптом побачив у воді своє відображення, від якого у нього похололо в душі. Його обличчя було вкрито густою шерстю, з рота стирчали величезні ікла, і вовк не вовк, і ведмідь не ведмідь, а хто зна що, руки і ноги перетворилися на костисті лапи…
Хлопець закрив долонями – лапами обличчя, він думав що ще спить і все це не насправді. Але марево не пропало.
Як дикий звір завив Левко і чимдуж побіг у яр, знайшовши самий дальній і самий темний куток сховався від усіх, навіть від яскравого сонечка – щоб і воно не бачило його потворність. З його очей бігли сльози! Вони обпікали його, але більш за все його пекли думки!
Як він такий зможе повернутися до села, що буде з його матінкою, як зможе побачити свою ненаглядну Галину… Життя в одну мить стало неначе сірим.
Так в думках минув день. Як тільки ніч спустилася на землю Левко повернувся до села, почувши його ходу, місцеві собаки ховалися і тихо скавучали. Знайшовши сокиру і лопату, хлопець повернувся до свого темного закутку, там викопав собі землянку і став тихо там жити. Вдень, як звір сидів в ній, а вночі виходив на пошуки їжі. Дуже швидко він вивчив усі трави і взнав їх силу.
В селі дуже швидко рознеслася звістка про зникнення хлопця. Ще більше додало страху те, що деінде почали з’являтися сліди велетенських лап. До яру, куди полюбляли ходити по гриби стали боятися ходити навіть в ясний вдень.
З часу, коли зникнув Левко, Галина не знаходила собі місця. Вона знала, що в ту злощасну ніч, хлопець пішов шукати цвіт папороті. Її дівоче серце відчувало біду.
Подруги намагались втішити Галину, але марно. Дівчина з кожним днем марніла, і чекала, чекала, і не дочекавшись знов чекала свого Левка.
Минув місяць, в селі помалу почали забувати події купальської ночі.
Одна тільки Галина не забула. Хоч вона вже ходила ввечері гуляти з подругами, танцювала, співала пісень, але серце і думки її були далеко – поряд з її коханим Левком, живий він чи мертвий – все одно.
Раз, коли батьків не було вдома, дівчина зважилася піти за кладовище до однієї ворожки.
Люди боялися до неї ходити і обходили її оселю десятою дорогою, але були такі, що насмілювались до неї заходити зі своїми проханнями.
Про цю ворожку – Мару – різне говорять. Ніби вона з лісними русалками знається.
Галина переборюючи страх постукала в двері старої, порослої мохом хати. Переступивши через поріг Галина стала в дверях, боячись іти далі.
Будинок виявився просторішим, чим виглядав знадвору. Велика кімната наліво, спальня і комора направо, між ними кухня із земляною підлогою і велетенською кам’яним місцем для вогнища, стінки якого звужувалися догори, залишаючи вільний вихід для диму прямісінько в небо. Дах кріпився на потужних, почорнівши від часу і копоті товстих букових балках. Над вогнищем висів на ланцюгах мідний чан, менші котли і черпаки – теж з міді – були розвішані на стінах, а між ними дурманні пучки сохнучих і вже висушених трав, назви яких Галина не знала, зв’язки часнику, цибулі, сухого торішнього перцю. Груба дерев’яна дробина була приставлена до лазу на горище. Ще одні двері з кухні – вела в кімнатку, заставлену скринями, бочками, завалену гарбузами, мішками і торбинками з пряжею.
За столом сиділа стара, сива жінка, здавалося що в неї закладена вся вселенська мудрість.
Вона схилилася над старими як світ, затертими картами.
- Проходь Галино!
Тихо мовила вона не піднімаючи очей.
Дівчина здивувалась, а жінка продовжила
- Суджений твій живий і скоро ти з ним зустрінешся, але впізнати його буде не легко. Лиш серце тобі підкаже і очі! А тепер йди!
Розгублено дівчина пішла додому від старої. Все ні як не могла вона збагнути що саме хотіла сказати їй стара знахарка.
- Але головне що Левко живий! Живий! Живиииииий!
Вдома не без підозри вислухали розповідь дівчини
- Чи не зійшла дівка з розуму?
Але через деякий час заспокоїлись, Галина знову стала веселою, гомінкою і непосидющою.
В зарослому старому яру, під ялиною, в постійній напівтемряві, жив Левко. Чим більше він залишався на самоті, тим важче йому було. Він згадував ті часи, коли був щасливий зі своєю Галиною, згадував своїх батьків. І як в ту кляту ніч украв у відьми папороті цвіт. Але від думок про свою ненаглядну Галину йому було найважче…
Видався гарний сонячний день! Галина пішла збирати гриби. Шлях її проходив як раз біля краю яру в який ні хто вже не ходив. Потроху збирала грибі, і хотіла вже йти далі, але біля самісінького краю вона побачила чудовий білий гриб, наблизившись од нього хотіла вже його зірвати, аж раптом земля під ногами посунулася і дівчина полетіла до яру.
Почувши тріск кущів, Левко було сховався, але через деякий час цікавість, як в ту купальську ніч, взяло гору. Переступивши поріг своєї землянки він пішов в напрямок шуму. Коли він вийшов на галявину, же колись цвіла папороть парубок оціпенів, на моху серед сучків і будяків лежала його Галина.
Не пам’ятаючи себе кинувся до неї
- Галино, Галиночка! Не чує!
Левко плакав. Голос його був подібний до вовчого гарчання, чим до людської мови.
- Невже я тебе більше ніколи не побачу!
Раптом Левко почув, як вона тяжко від болю зітхнула. Мов пір’їнку підхопив свою кохану на руки парубок і миттю був біля своєї таємничої оселі. Положив на м’яку постіль з ароматних трав. Немов на крилах літав хлопець збираючи потрібні трави, миттю повернувся до своєї землянки, перетер трави на кашку і декілька крапель вижав Галині на її губи.
Ось, вона стала приходити до тями, Левко дивився на неї і не міг намилуватися! Він знову бачить кохану!
Прийшовши до тями дівчина побачила перед собою космате чудовисько. З хутра якого стирчали гілки, обліплений був реп’яхами, кожен подих його виривався зі звірячим риком. Скрикнувши дівчина забилася в куточок і дивилася на чудовисько переляканими очами.
Левко стояв. Він зрозумів, що вона не впізнає його… Поглянувши на свою востаннє він вийшов.
Галина кинулася до виходу щоб щонайшвидше втекти з цього місця. Вибігши надвір вона мимоволі примружилась і все одно продовжувала продиратися скрізь чагарник, аж раптом, як грім серед ясного неба, в голові промайнуло
- Лиш серце тобі підкаже і очі!
- Очі!
Вголос проказала дівчина і обернулася…
З кущів, біля непримітного входу в землянку на неї дивилися очі. Вона впізнала той теплий, добрий, ласкавий і люблячий погляд свого коханого. В очах засяяли сльози
- Левко!
Тільки змогла Галина і кинулася обіймати кудлате страховисько.
- Галина! Моя Галиночка!
Як можна тихіше сказав Левко, що б не було чути гарчання.
До пізньої ночі розмовляли закохані, лиш коли на вулиці зійшло сонечко дівчина прийшла додому.
Переступивши поріг хати одразу потрапила під питання батьків.
- Де ти була усю ніч?
Гнівно спитав батько.
- Ми дуже хвилювалися!
Підхопила мати.
- Ой, що з тобою трапилося, чому ти вся брудна і обдерта?
- Мамо, я гриби збирала і в яр впала.
Батьки перелякались не на жарт
- Дитятко моє, а звір лютий, що живе там, тебе не зачепив?
- Нікого мамо я не бачила.
- Ну і слава Богу, що ти жива і здорова. Тільки більше не ходи туди більше.
- Добре мамо!
Сказала Галина і пішла до своєї кімнати переодягатися.
Крім декількох синців, ця пригода скоро усіма позбулась.
Тільки з цього дня стала дівчина кудись кожен день ходити. То хліб з собою візьме, то глечик молока.
Стала дівчина рушники провітрювати, на сонечку вибілювати. Мати не може нарадуватись
- Невже сватів – старостів чекаєш?
- Може мамо, може!
Але почали помічати, що і дня не проходить, як дівчина на дві години втече з дому. І вертається завжди весела, щоки рум’янцем заливаються. І вся світиться від щастя.
Швидко в селі поповзли чутки, що Галина ходить до старого яру, але за нею ні хто йти не наважувався.
Так пройшло літо. В свої права вступила осінь!
Якось перед святом Покрови у селі стали табором запорізькі козаки. Після святкової служби влаштували в центрі села веселий і гучний танок.
А ж ось як к ватажку підступив хтось із літніх людей і довго щось розповідав. Після чого ватажок вийшов до центра кола, вийняв пістоля и вистрілив вгору! Музика одразу стихла, гомін ущух.
- Мені тут розповіли, сказав ватажок, що ці люди бідкаються від небезпечного сусіда - звіра, який не дає жити в спокої цій громаді! Ми повинні допомогти людям!
- А що, казав другий козак, ми не боїмося ні кого, і лютого звіра поборемо!
Усе обірвалось у Галини на душі! Не розуміючи що робить, вона кинулася додому, витягла зі скрині, самий гарний рушник чимдуж побігла до яру.
В цей час на майдані біля церкви зібралась чимала гурба із козаків і місцевих чоловіків, щоб нарешті покінчити зі страшним звіром.
Не встигла Галина добігти до дверей землянки, як з усіх сторін почали підходити люди.
- Відьма!!!
Вигукнув хтось з юрби.
Вся ватага обступила щільним кільцем лігво звіра, але ні хто не наважувався підійти ближче.
- Не відьма я, ні! І не звір тут живе, а суджений мій.
- Божевільна.
Хтось промовив з ноткою співчуття у голосі.
- Левко! Суджений мій, вийди до мене!
Коли Левко вийшов – жах охопив присутніх, Майже усі почали хреститися і читати «Живий у допомозі Вишнього, в даху Бога Небесного оселиться».
Найсміливіший з козаків хвацько вихопивши шаблю заніс її для удару, але дівчина закрила шлях собою
- Стій! Назад! Не підходь!
Всі знов мов зачаровані дивилися на неї.
Галина повернувшись спиною до людей підійшла до Левка.
- Коханий мій, візьми цей рушник моїми руками вишитий і знай, що тепер навіки я твоя! Ти мій чоловік, а я твоя дружина!
Не встигла вона договорити це, як серед ясного неба небо осяяла блискавка, неначе постріл з гармати, гримнув грім і в цю мить, піднявши велику хмару пилу обвалилася землянка.
Пил розвіяв легкий вітерець і очам присутніх відкрилася дивна картина – там, де тільки що стояло чудовисько, ніжно обіймаючи свою Галину стояв парубок!
- Левко, синку!
Почулося з натовпу! Батько розштовхуючи натовп кинувся до хлопця, міцно обійняв, по його старих неголених щоках котилися сльози!
Левко став таким яким і був, навіть трохи гарнішим.
Скільки було радості і матері, яка вже і не чаяла побачити сина живого!
Левко розповів, що сталося тієї купальської ночі.
З приводу повернення Левка, влаштували велике гуляння. Всі веселились, танцювали…
І ні хто не помічав як біля дальньої хати стояла сива і страшна жінка, щось пошепки приказуючи.
З весіллям не стали тягнути і в першу ж неділю обвінчали Левка і Галину. Ще ніколи вони не були такими гарними і щасливими – стрічки у нареченої усіх кольорів веселки, руса коса, немов змія – сповзала з її дівочих плечей, вишита сорочка, палала червоними нитками і сама дівчина була немов той цвіт папороті в купальську ніч.
Нареченого ж козаки одягли в краще своє вбрання! Сорочка з вишитими оберегами, шаровари, такі широкі немов чорне море, пояс – якого не було навіть у заможних селян, шабля на поясі і пара пістолів, добру свитку і шапку! В цій одежі Левко походив на заможного запорізького лицаря.
Після служби Божої усі було зібрались додому…
Раптом до церкви зайшла чорна кішка. Кігті, немов шаблі, очі злі і начебто людські, шерсть дибки і дивиться спопеляючим поглядом. Кішка каркнула, очі примружила і на молодого дивиться!
Затуляючи собою наречену, Левко вихопив шаблю, дехто з запорожців зробили теж саме, наступної миті кішка підстрибнула в напрямку молодих, але гостра сталь шаблі відтяла гадині голову. Голова покотилася підстрибуючи по сходах церкви, а у стінах роздався дикий регіт, а на підлозі усі побачили сиву відьму. Левко пізнав її, це була та відьма, що зачарувала його.
Такого пишного і красивого весілля не пам’ятали навіть старожили. Гуляли цілий тиждень, аж поки усі підбори не стерлися.
Тіло відьми спалили, а попіл розвіяли!
С тієї пори о відьмах нічого не було чути і ні хто не лякав молодь по ночах.
Левко і Галина живуть і зараз на нашій вулиці! Коли мені не вірите, то спитайте у них.
ID:
699291
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.11.2016 09:28:11
© дата внесення змiн: 01.01.2020 19:09:46
автор: kleshenko
Вкажіть причину вашої скарги
|
