О діти мої! Я колись нарекла вас русинами,
Як матінка кожна, жадала, щоб мудрі росли,
Учила повазі, кормила, щоб виросли сильними,
А вже наостанок своїми вділила крильми.
І думала, що ми сумісно до зір доторкнемося,
У нас - вдосталь моці, відваги, талантів – без меж,
Єднала нас віра, що духом всі рідні - по кревності,
А ще – волелюбність, бо волю «за так» – не візьмеш.
Та хтось був хитрішим і думав за власні лиш запити.
Розкидала доля – на різні сходинки й пости.
Тепер в одностайність – несила вам, діти, утрапити,
Щоб спільно в громаді до кращої долі іти.
Потоки свідомості вам розпорошують дріб’язком,
Роз'єднують словом, жонглюючи крапами карт.
Про мене згадайте, допоки не стратили гідності,
Бо вже, як загину, то думати буде – не варт.
ЛД
Чомусь усе частіше люди ховаються у власні панцири, а потім ще й видають щось на зразок: «А що мені дала та Батьківщина?». І ніхто не каже: « А я що для неї зробив?»
Гарний вiрш, Оксано. Дiйсно, багато людей думае лише за власнi iнтереси, а iнтереси Батькiвщини часто пропускае повз увагу. Це ви точно описали поведiнку наших високих чиновникiв - депутатiв та мiнiстрiв.
Тiльки от у вас у 5 рядку - якось воно набагато частiше вживають слово "спiльно", нiж "сумiсно". Може вам цей рядок трохи змiнити - "Я думала, що колись спiльно до зiр доторкнемося".
Дiйсно, багато людей думае лише за власнi iнтереси, а iнтереси Батькiвщини часто пропускае повз увагу. Це ви точно описали поведiнку наших високих чиновникiв - депутатiв та мiнiстрiв.
