смерклося
небо спалило запаси
стиха пливуть зграї диких качок
холод пробрав до кісток кожну масу
але мене не чіпляло ніщо
світло проблискує там де чийсь берег
дим освітив плавні тих берегів
ніч потихеньку ковдрами застелить
я клятий холод терпів і терпів
думав що духи пішли погуляти
з ними вогні догорали дотла
дим виїдає те чим ти все бачиш
ти не опишеш свій нинішній стан
мертвий вогонь оживав час від часу
кожен патик додавав 'му життя
теплий вогонь - це мов іконостаси
я ж загубився у сірих житах
майже не бачиш нічого людського
тільки вогонь тож Ярилу молись
тихо на березі тиша з барлогу
знов підсуваєш під вогнище спис
попіл злітає і падає криво
скинув свій сірий десант на рукав
сон відхиляє краде твою силу
дим із радарів всі дані прибрав
похибка збільшилась
очі під тиском
попри ту осінь тепло є в долонь
в дим вогонь нашвидкоруч перелізе
а тоді дим перейде у вогонь
духи замовкли й сховались на схилі
темрява лізе щоб вирвати світ
завтра прокинусь
та чи буде сила?
ти не тікай
тебе прошу
лиш слід
01.10.16
Дякую, пане Шоне! То все після риболовлі...
Трохи розкажу:
Надвечір на протилежному березі на кількох подвір'ях підпалили чи то суху траву, чи то ще щось, а паралельно над ставом виступив димок. І під покривом ночі, світло і дим так злились в єдине, що тим неможливо було не милуватись (навіть якщо було дуже холодно і мені доводилось сидіти біля вогнища )
Від цього і народилась ідея вірша...
твоя картинка і моя вималювана в голові трохи не співпали,але це не головне 
Навіяло щось своє, забуте. То завжди так впливає дим на пам'ять. Гарно 
