Стояла темна довга ніч, осіння,
І плакав сич на дубі без гнізда.
Трава давно перетворилась в сіно,
І вкрився мохом хати вогкий дах.
Стояла хата тихо на узліссі,
Немов чекала жителя свого.
Сховались горобці у теплій стрісі –
Боялися вони плачу того.
Господаря нема – забрали діти
До міста, де вони живуть тепер.
Як плакав він, коли виходив звідти,
І хату, про всяк випадок, запер.
Виходив з двору, підійшов до груші –
Стара вже стала, та плоди смачні.
Він посадив її для донечки Марфуші
І для синочка Віті. От були смішні!
Коли були малими – син і донька –
Як весело тоді було в дворі!
Собачку називали «пані Сонька».
Вона їх проводжала до воріт,
Коли ішли з портфелями до школи,
І зустрічала, коли йшли назад.
Здавалось, щастя не закінчиться ніколи;
Так думав і розкішний сад.
Та час летів так швидко, невблаганно,
Проклали діти вже свої стежки,
Уже не стало і дружини Ганни,
Й настав для діда час, такий важкий!
Давно собачки Соньки вже немає,
В садку спиляв багато гілочок,
Вже й півень не співає у сараї –
Лисичка теж любила курочок.
Усе не те, навіть вода змінилась,
Вже не така смачна, як то було колись;
Чи то вже джерело поповнювать втомилось?
Чи десь далеко свіжі води розбрелись?
А він, один, сидить собі на сонці,
Старечі гріє, часом, кісточки.
Воно пошле свій промінь у віконце,
Його розбудить, вмиє квіточки,
Що біля хати мирно притулились,
Старого душу щоби звеселить.
Вітрець війне – враз квіти нахилились
До дуба, що зненацька зашумить.
Тепер стоїть ось хата, одинока,
Все пам’ята, що бачила вона,
Висять портрети на стіні, що збоку,
Немов питають: «Це чия вина?»
Дуб зажуривсь – людину хоче бачить –
Гніздо він втратив, жолуді скида,
Зима дошкулить холодом собачим,
Хоча йому морози - не біда,
Та холод інший вже його лякає:
Душа його примерзне назавжди,
Адже тепер він добре уже знає:
Ніхто й ніколи не повернеться сюди!..
Життя! Життя! Буваєш ти красивим,
Коли сім'я росте, здоров'я ще міцне,
Та коли немічним стаєш і сивим,
Безсоння мучити тебе почне,
Тоді знайди в собі останні сили,
Зумій дожить і двір не сироти,
Бо там твоє коріння, що зростило,
Без нього як же жити будеш ти?!
Життя! Яке ж ти справді швидкоплинне,
Це не якась там диво-благодать,
А може в тім і є призначення людини,
Щоб жити, і творити, і страждать?!
Ганна Верес (Демиденко).
Сильний твір,сильний! Ви зуміли поєднати всю правду життя, описали красу природи і ностальгію повсякденності.Зачіпає правдивість і мудрість,яку Ви передаєте читачеві.Метафори, зміст все .
Розчулили, пані Ганно, до сліз. Сумний вірш, але актуальний. Молодь їде до міст, шукаючи кращої долі. Але ж є таке мудре прислів'я, "де народився, там і згодився". Звісно, молодим треба навчатися. Але чому не повертатися і не працювати в селі? Намагатися створювати робочі місця в селах, селищах? І я думаю, якщо молодь би поверталася назад, то все можливо було б зробити. Але вже така тенденція є. Але ближче до міст. Повинна бути державна програма з відбудови покинутих сіл. Бо яка там краса, повітря, неможливо надихатися. І не було б перенаселення міст. Дуже гарний, чуйний вірш і глибока тема.
Філософське питання Ви задали, але сам вірш підняв питання дуже життєве. Кавказські народи мають звичай жити родинами, де найстарші покоління в повазі, шані і турботі. І ось немовби випадковість - їхні народи мають найдовше довголіття. Але випадкового тут нічого нема. Проста закономірність, яку Бог поклав у заповідях Мойсея: Шануй батька та матір своїх, і матимеш довголіття на землі.
Цей закон діє безвідмовно в проекції усього народу. Коли поети не матимуть мотивації для описання кинутих напризволяще людей похилого віку, тоді й середній вік подовшає...