Їдеш по дорозі — і бачиш перед собою стіну суцільного туману із мрякою, який накочується хвилями з океану, і мусиш пірнати в нього — їхати ж треба, позаду інші машини — хоча все в душі цьому опирається і просить спинитися десь на узбіччі й перечекати або просто йти пішки, наосліп. Ти знаєш, що це неможливо, і їдеш далі, дивлячись тільки на ледь видимий клаптик дороги перед собою і трошки вище, але не бачиш нічого навкруги і навіть не намагаєшся...В інший час ця місцевість гарна, і якщо ти знову потрапиш сюди — не повіриш, що вже тут була.
І що я можу сказати про тих, через чиє життя пролягають наші шляхи? Туман наповзає на душі, ховає в собі орієнтири, і ти рухаєшся, прикипівши очима до ледь видимої дороги і чекаючи просвітку між білими завісами, де можна було би озирнутись і перевести подих. І все ж, коли я перетну незнайому місцевість і нічого не побачу, туман за спиною розсіється і вирине краса, яка буде для когось іншого або для мене, якщо я ще коли –небудь сюди повернуся. Та грань, яка обернена до мене, — не вся і не все, є інші грані, їх — безкінечність, і навіть ювелір із лупою в оці не зміг би всі побачити.
Тихо-тихо стоїть туман між усіма нами, позбавляючи слова і дії наші остаточності. Серце прагне певності, але навіть як її немає — хтозна, що таїть її відсутність? Запустіння чи розкіш? Краще думати, що розкіш, не видиму тобі — через обставини й випадковості, через отой свавільний молочний туман. Через те, що — не сезон.
"Через те, що - не сезон" - дуже потужний фінал, який насиченням своїм перевершує текст. Чується в цьому фіналі відгомін тихого "не судилося". А доля таки має свою частку в тому, що з усіма нами відбувається; або ж ми самі створюємо ту частку, коли беремо в свої розрахунки та сподівання поправку на її (невичерпну) іронію. Хто зна, чи не є проявом нашої власної для самих себе непередбачуваності ("пізнай себе", казав мудрець) - чи не є проявом оцього те, що потім ми називаємо - долею, про що зітхаємо: не судилося?
Я для себе також не можу визначити, яка частина нашого життя визначається нами, а яка -- чимось (кимось) іншим. Проте в даному випадку авторські роздуми більше стосуються того, чи нам дано за життя пізнати сутність іншої людини, об'єктивно оцінити її, чи погляд наш обмежений певним ракурсом, який показує тільки одну її сторону. Дякую.
Вікторію, читаючи перший абзац, я опинився в такому дивному стані (чи через свою хворобливу уяву, чи просто настрій співпав), що переварити другий і третій абзац з першого разу просто не вийшло - читав механічно, і думав зовсім не про те, що там написано, а про те, що написане у першому.
Не знаю, чи зрозумієте ви, про що я, і чи згодиться це вам, але... Чомусь подумалося, що сказати треба.
ЗІ - до вашого тексту повернуся мабуть ще раз, і спробую збагнути, що саме ви хотіли ним сказати. Вибачте.
Це Вам, мабуть, передався той дивний стан, в якому я писала (а ще раніше -- їхала). Твір -- імпресіоністичний, з деяким філософським підтекстом. Коли-небудь поверніться, а то Вам запам'ятається тільки той туман,який я напустила.
